Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
16 травня, 2013

Свято з чужої вулиці

Соромно. Країна відсвяткувала 9 травня. Нічого страшного: погуляли під щедрим сонеч­­ком, під квітучими каштанами, пораділи буйній весні, послухали нафталінове ретро з репродукторів – звідки тоді це відчуття лютої незручності аж до нудоти? Не за себе, за інших, за весь той недолугий провінційний театр. Що святкували? Те саме, що вся Європа за традицією відзначає днем раніше? Та ні, в нас своє свято, окремішнє від решти світу. День перемоги Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні! Саме так і ніяк інакше. І який стосунок це має до мене?
Матеріал друкованого видання
№ 19 (287)
від 16 травня, 2013

У кожного в родині є своя історія Другої світової. Для когось це дід чи прадід, який дійшов до Берліна, чи, навпаки, «пропав безвісти» (клятий евфемізм, один із багатьох проявів тієї антилюдської цивілізації), для когось – страшні спогади про евакуацію, чи життя за німців, чи, не дай Боже, полон, потім роки поневірянь, якщо в анкеті доводилося писати, що «перебував на окупованій території» (я навмисно не згадую про колізії на Західній Україні, то взагалі апокаліпсис). Кожен із тих, хто сам пережив війну, згадував і згадує її саме так – не з гордістю, а з жахом.

Я не так мало живу на світі. Їздив потягом із паротягом, бачив портрет Сталіна на пошті, пам’ятаю, як приходили в гості до сусідів «на телевізор», бо той був розкішшю. Ще пам’ятаю інвалідів. Всюди. Милиці – звична деталь пейзажу, як зараз плеєр із навушниками. Деякі пересувалися на возиках – це ті, в кого не було обох ніг. Возики були дерев’яними, саморобними, обрубки лю­­дей на них – потворними, діти їх боялися. А 9 травня було звичайним робочим днем. Без жодних квітів. Сто грамів – і поплакати.

Вакуум ідей і цінностей всмоктує сурогат у вигляді «нашої спільної історії», а слідом за тим логічно вимальовується й «спільний простір»

Потім, здається, вже 1965-го, коли більшість інвалідів кудись зникла, згадали. Зробили вихідний. Почали кіно знімати. Всі тоді вже розуміли, що для комуністичного режиму війна залишилася буквально єдиним дієвим аргументом його виправдання. Звісно, добре відредагована війна. День перемоги потроху справді перетворився на народне свято. Експеримент із прищеплення свідомості вдався.
Зараз уже не залишилося таємниць. Сперечаються, скільки ж мільйонів людей загинуло – десять мільйонів туди, десять мільйонів сюди. Чого хотів Сталін: наступати чи оборонятися. Проте, щоби скласти собі загальну картину, ні­яких надзвичайних зусиль не потрібно: бери й читай. Дізнавайся правду про нездарність, тупість і неефективність одних, які компенсувалися особистою звитягою інших, про гарматне м’ясо, про комісарів та «особістів», про «заград­отряди». Але звичка залишилася: потрібен бодай один день у році, коли можна згадати батька чи діда зі старої фотографії – гарного, молодого, з медаллю «За победу над Германией»…

Нещодавно зі Сходу прийшла нова мода – прикрашатися чорно-жовтою орденською стрічкою. Взагалі-то нещирість і нісенітниця, але я їх не засуджую: так само як СРСР 40 і 30 років тому потребував нової легітимізації, нинішня Росія відчуває необхідність підкріпити чимось свою ідентичність. Кожна нація вигадує міфи, а імперська взагалі без того не живе. Знову-таки, до нас це який має стосунок?
Комусь здається, що має. Те, що клоун-депутат (той, у якого батько-танкіст загинув за 15 років до його народження) вдягнув гімнастерку, ще нічого, робота в нього така, клоунська. А ось те, що один із лідерів опозиції поспівав під гітару з ветеранами, – вже конфуз, невже не відчув?

А те, що «Головний канал країни» транслював парад-вампуку з Красної площі в прямому ефірі, а парад із Хрещатика показав уривками, – це що, випадковість? Щоправда, не пустили на всю країну парад у Харкові, але не все втрачено – дуже раджу пошукати на Youtube: тамтешні намісники влаштували такий Лас-Вегас, що Спілберґа мали взяти завидки. Частина кордебалету в червоноармійських одностроях, частина в чомусь такому червоному, ефірно-про­­зорому, вочевидь, натяк на «прапор перемо­­ги». Все логічно: планували панахиду, потім кабаре, потім вирішили об’єднати.

У тому, що войовничий, нахабний несмак явив країні шалену бездушність чинної влади в усіх її іпостасях, ніякого сюрпризу немає, не ставало ще душу в них шукати. Проте вся режисура цьогорічного 9 травня продемонструвала катастрофічний брак сенсів. Український політикум тому так завзято хапається за минуле (хто за сталінсько-червоноармійське, хто за упівське), що не має виразних проектів майбутнього. Вакуум ідей і цінностей із невблаганністю законів фізики всмоктує сурогат у вигляді «нашої спільної історії», а слідом за тим логічно вимальовується й «спільний простір» – спершу ментальний, а відтак і політичний. Та нащо про це думати? Там ще на дні залишилося? То наливай!



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено