Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
6 серпня, 2010

Природа нерозуміння

Українські власть імущі ліплять для себе «комфортні медіа», забуваючи, що часи Брєжнєва залишилися в їхній молодості
Матеріал друкованого видання
№ 32 (145)
від 6 серпня, 2010

Усі ми родом із Радянського Союзу. І з цим годі сперечатися. Просто хтось бореться з цим «совком» у собі, а хтось, як-от представники української влади, навпаки, активно культивує це відчуття. До того ж із завзяттям, гідним іншого застосування. Особливо це помітно у ставленні українських можновладців до медіа та свободи слова.

Ще недавно журналісти жваво обговорювали щире здивування президента Януковича запитанням журналістки «Телекритики» щодо узгодження редакційної політики Першого національного та «Інтеру». Віктор Федорович ніяк не міг збагнути, в чому проблема, що журналісти державного телеканалу мають узгоджувати свої новини з приватним «Інтером», який належить голові СБУ Хорошковському…

Тепер уже один із очільників Першого національного, його віце-президент Валід Арфуш, видав на-гора ще одну специфічну порцію власних уявлень про роботу державного каналу, які в будь-якій демократичній країні мали б здатися цілковитим маревом.

В інтерв’ю УНІАН цей високопосадовець заявив, що Перший національний має висвітлювати діяльність влади тільки в позитивному світлі. «Я вважаю, що Перший національний обов’язково повинен бути провладним. Я так вважаю... Вважаю, що в кожній країні має бути такий канал. Хоч би яка була влада, завжди знайдеться канал, який її критикуватиме. А Перший національний має завжди висвітлювати роботу влади, доносити лише позитивну інформацію до глядачів. Тоді люди нехай самі судять, чи справді все так, як кажуть на каналі», – запевняє Арфуш.

Крім того, в уяві віце-президента НТКУ цей канал мав би бути таким собі надійним муром влади проти власного суспільства: «Перший національний має підтримувати владу, а влада повинна знати, що Перший національний завжди її захищатиме. Робота Першого передусім – не критикувати владу. Показати, що хороше, бо не буває такого, що у владі все погане».

Ось так. Ну хоч щось хороше роблять – то саме це й треба показувати. Бо ж не можуть загалом нічого хорошого не робити. А про погане навіщо? Влада ж має знати – є в неї такий найкращий канал…

А те, що за цей канал платить зовсім не Янукович і не Азаров із власних кишень, а всі ми з власних податків, Арфуш чи то забув, чи то не знає. І що моє побажання, як одного зі співвласників цього державного каналу, полягає зовсім не в тому, щоб він вишукував для мене хоч щось хороше, що робить влада. Я хочу знати загалом, що вона робить. І якщо вона робить хоч щось, що не дуже хороше (даруйте за лексичний набір від Арфуша), я теж маю право знати про це.

Варто нагадати й про закон, який мав би враховувати державний службовець Валід Арфуш, оприлюднюючи публічно таке своє специфічне бачення. Адже закон зобов’язує Перший національний об’єктивно висвітлювати діяльність влади, виходячи з інтересів суспільства. Відтак у його заявах є прямий заклик до порушення закону, що мало б зацікавити відповідні органи.

Поза тим, органи переймаються зовсім іншим.

Після скандальних «профілактичних бесід» із ректорами та громадськими активістами, українська спецслужба впритул зайнялася інтернетом, викликавши на розмову блогера Олега Шинкаренка за критичний пост про Януковича.

Речниця СБУ Марина Остапенко, коментуючи цю ситуацію, каже, що інтернет – це засіб масової інформації, тож записи в щоденнику блогера є справою СБУ.

Тут теж є демонстрація певного нерозуміння. Інтернет – це не засіб масової інформації. Це технічна можливість масової комунікації, й там є приватний простір, до якого якраз і належить Живий Журнал.

До відома Остапенко, блогерів переслідують у Китаї, Азербайджані та Росії. Цей список можна продовжити Венесуелою та Білоруссю. Прискіплива увага до блогінгу зовсім не є нормою для цивілізованих країн.

Звідки природа цього нерозуміння: що таке вільні медіа і яка їхня роль у демократичному суспільстві? Навряд чи природа цього явища тільки в радянському минулому та поганій освіті.

Українські можновладці не можуть позбутися іншої проблеми – контролювати інформаційний простір, щоб забезпечити собі максимально комфортні умови. Те, що саме свобода слова може забезпечити свободу політичної конкуренції та свободу конкуренції ідей, що надважливо в сучасному світі, на владному олімпі нікого не турбує. Радше навпаки. Це тішить. Бо це і є мета – одна й єдина влада, одна партія, одні й правильні ідеї, озвучені однією правильною людиною. Результат за Орвеллом: одні й гарні новини.
Лише одного при цьому не враховують автори такої концепції: вона не працює у світі постмодерну та інтернету…



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено