Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
4 травня, 2013

Як звільнитися з московського капкану

«Харківські Угоди» в контексті російських зовнішньополітичних стратегій

Уважний читач, переглянувши основоположні пункти «Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України», одразу вкаже на не співмірність її предметних частин, представлених суб’єктами-підписантами.

До речі, на це одразу звернув увагу Вацлав Бартушка ‒ посол зі  спеціальних доручень Чеської Республіки в галузі енергетичної безпеки при Євросоюзі. «Для більшості європейців, зокрема й чиновників Євросоюзу, ‒ зауважив посол, ‒ є незрозумілим, як можна змішувати знижку на газ із перебуванням військової бази на території країни. Ми живемо у світі символів ‒ додав він»  .

Грубе, волюнтаристське зведення в один міжнародний правовий акт різнорівневих державних і комерційних предметів домовленостей опосередковано вказує на наявність у ньому прихованих інтересів, що далеко виходять за межі конкретного договору. Щоб виявити приховані інтереси потрібно розглянути «Харківські Угоди» у контексті ширших зовнішньополітичних стратегій Російської Федерації щодо України. Це приблизно як з ефектом мозаїчного панно, коли ми дивимося на нього зблизька, то бачимо лише окремі камінчики, а коли відходимо на декілька кроків назад, перед нашими очима постає цілісна картина.

У новітній історії Росії існує глибокий «розлом», що характеризує різні напрямки її державного розвитку: від 1991 року до Другої Чеченської війни ‒ орієнтація на демократію, нехай кволу, але все-таки демократію, а після неї ‒ на реставрацію імперії. Ця орієнтація часто розмита, плутана, але як тенденція ‒ однозначна. Реваншистські дії у державній політиці РФ персоніфікуються з приходом до влади Владіміра Путіна, який, перебравши у  олігархічного оточення повноту політичної влади і зміцнивши позиції правлячої «чекістської партії», приступив до реалізації традиційної зовнішньої політики «собіранія Рускіх зємєль».

Правда, ослаблений, порівняно з СССР, військовий і економічний потенціал держави серйозно обмежував російських реваншистів у діях тому, перед активними заходами на пострадянському просторі, необхідно було нейтралізувати головних геополітичних акторів. Президент РФ Владімір Путін винахідливо скористався фактично єдиним інструментом, що залишився у його розпорядженні ‒ енергетичними ресурсами Росії. Він запропонував тодішньому канцлеру ФРН Герхарду Шредеру стати «розпорядником» російського газу в Європі. Німеччина, що інтенсивно заповнювала собою Європейський Союз, не змогла встояти перед такою спокусливою наживкою і проковтнула разом з нею гачок. Таким чином, найбільша і найвпливовіша держава Західної Європи самоізолювалася від активної геополітики заради економічних вигод. Клин між Німеччиною і США вбити не вдалося, але у багатьох питаннях східної політики Об’єднана Європа стала займати особливо обережну позицію.

Другим кроком, здійсненим Путіним для урівноваження впливових міжнародних акторів (передусім США), стало формування стратегічного союзу з Китаєм. Проголошеній Росією у зовнішній політиці концепції побудови багатополярного світу Китай похвально аплодував, маючи своє на гадці. Власне для кількох геополітичних акторів це довготривала багатопланова гра, у якій кожен хоче розіграти іншого на свою користь.

Отже, реалізувавши наявні інструменти нейтралізації великих держав, ‒ наскільки це було можливо в даних умовах, ‒ керівництво Російської Федерації розпочало відновлення влади Росії на пострадянському просторі. Через категоричну відмову Сполучених Штатів визнавати будь-які зони впливу Російської Федерації, діяти доводилося озираючись. План експансії розроблено у притаманному «лицарям плаща і кинджала» стилі конспірологічного мислення. За основу було взято стратегію «повзучої окупації», тобто  фрагментарного, поетапного захоплення владних і ресурсних об’єктів у нових незалежних державах. На основі аналізу зовнішньополітичних дій Російської Федерації останніх років можна виокремити декілька її складових: 1) Заходи з розколу національних еліт; 2) Формування «п’ятих колон» на територіях суверенних держав; 3) Втягування у різноманітні міждержавні політичні та економічні об’єднання, що обмежують їхню зовнішню політику; 4) Масова інфільтрація у державні, політичні та громадські структури незалежних держав своєї агентури (наприклад, кожен фаховий спеціаліст, росіянин за походженням, що проживає в Україні, при відвідуванні родичів у Росії пройшов спеціальну процедуру розмов із представниками ФСБ та зовнішньої розвідки з метою залучення до співпраці); 5) Стимулювання широкомасштабної агресії російських державних та великих приватних банків і фірм в економіку нових незалежних держав з метою встановлення контролю над вузловими її секторами – ЗМІ, енергетика, військово-промисловий комплекс тощо.

Головним об’єктом атаки стала Україна. Правда, після поразки проросійських сил під час Помаранчевої революції, у тактику політики «повзучої окупації» були внесені суттєві корективи, а саме: замість підтримки однієї проросійської політичної сили, вирішили створювати «центри впливу» в усіх великих політичних партіях та об’єднаннях. Умовно таку форму політики можна назвати «грою в чотири руки», коли підтримується не одна сила, а через фрагментарний тиск на певні «акупунктурні точки» суб’єктів політичного процесу створюється сприятлива політична або економічна ситуація для реалізації російських національних інтересів.

Наприклад, скориставшись напруженою внутрішньоконкурентною боротьбою у владному помаранчевому таборі, проросійські олігархи  запропонували тодішньому Прем’єр-Міністру України співпрацю з Кремлем. Промоутером контактів виступила група Віктора Медведчука (На здивовані запитання журналістів: Чому Прем’єр співпрацює з Медведчуком? Пролунала відповідь: усі міняються, і Медведчук змінився! ‒ Сьогодні ми бачимо як він змінився).

Зауважимо, у 2012 році «змінений» Медведчук почав сконсолідовувати довкола створеного ним «Українського вибору» усі проросійські організації для проведення через референдум приєднання України до Митного союзу, заявивши, що Україна без Росії немислима. Отож, якщо він і змінюється, то незмінною залишається його залежність від Росії.

Тут важливо зрозуміти просту істину: не Медведчук налагодив інтенсивні, довірливі контакти Прем’єр-Міністрів України і Росії, а Путін використав його (та інші канали) у реалізації власних інтересів. Медведчук ‒ «сірий кардинал», не здатен організувати на такому рівні щось подібне. Встановлення контактів ініційовано російською стороною, яка зуміла використати боротьбу на взаємознищення в помаранчевому таборі для просування вигідного лише їй газового контракту.

Переполоханим такою співпрацею лідерам Партії Регіонів заспокійливо пообіцяли, що лише вони є «справжніми союзниками Росії». Як дотепно зауважив з цього приводу кореспондент «Економічної Правди»: «…ярлик на управління Україною» запропонували і тим, і іншим. Головне, що кожен мусив особисто доводити свою вірність співпраці з Кремлем «не словом, а ділом».

Отже, зробимо попередні висновки.

На нашу думку, туманне положення про зменшення відсотків ціни на газ у «харківських угодах», ‒ замість типової у таких договорах конкретної ціни за оренду території, ‒ закладено умисно. Російські дипломати, готуючи цей міжнародний правовий акт, вмонтували у нього технологію майбутнього шантажу України.

Суть його полягала у тому, що, коли б українська сторона захотіла переглянути терміни перебування російської військово-морської бази у Севастополі, ‒ автоматично запустився б перегляд ціни на газ у бік її збільшення. За задумом кремлівських комбінаторів, «газові» і «харківські угоди», як пазли, мали увійти один в одного, щоб могильним каменем лягти на незалежність України.

Московський капкан закрився. А якщо без метафор, то зусиллями російської влади створено стратегічно вигідний плацдарм для подальшої інкорпорації України в Росію.

У таких випадках завжди виникає питання: що робити далі? Як «відіграти» проблему хоча б до нульового рівня, не зазнавши ще більших утрат? З’ясуємо спочатку чи були прецеденти перегляду подібних договорів за участю Російської Федерації?

Виявляється, були! Назвемо останній: Росія і Казахстан після тривалих дипломатичних змагань прийшли цього року до рішення про необхідність перегляду умов договору про оренду космодрому Байконур. Як заявив у інтерв’ю газеті «Известия» (14.02.2013р.) заступник керівника Роскосмосу Сергій Савєльєв, на вимогу казахської сторони незабаром буде підвищена ціна оренди, і, що особливо знакове, поступове передання Байконура (технічних структур) у власність Казахстану. Це вимушене рішення, яке Росія прийняла під тиском казахських «партнерів». Хто уважно спостерігав за розвитком цієї теми, той бачив, як казахи застосували технологію тиску ‒ від рішень парламенту до вимог президента, ‒ і домоглися свого.

Натхнений казахським прикладом Таджикистан теж розпочав «психологічну» атаку на уряд Російської Федерації, вимагаючи підвищення ціни за оренду перебування військової бази на його території.

Висновок очевидний: не зле уряду України повчитись у Казахстану і Таджикистану. Наші дії повинні бути принциповими, прозорими і раціональними. У стратегічному плані ми хочемо повного виведення російських збройних формувань із Кримського півострова. У тактичному: по-перше, скорочення термінів перебування Чорноморського флоту в Севастополі; по-друге, отримання ціни орендної плати за перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України  відповідно  до світових стандартів; по-третє, дотримання статусу та умов перебування ЧФ РФ на нашій території у рамках, визначених законодавством України, та убезпечення наших громадян від наслідків його військової діяльності; по-четверте, виключення можливості втягування нашої держави у протистояння чи конфлікти Росії з третьою стороною; по-п’яте, виведення з нашої території носіїв ядерної зброї, розвідувальних й контррозвідувальних органів.

«За найскромнішими оцінками експертів, загальна сума за оренду земель і об’єктів для базування ЧФ у Криму нині становить до $ 2 мільярдів на рік і залежно від вартості кримської землі, вочевидь, стрімко зростатиме надалі, ‒ пише журнал «Народний Депутат», ‒ а оренда військово-морських баз обходиться, ‒ наприклад, ‒ США у Південній Кореї – у $ 630 млн., на Окінаві - у $ 700 млн.»  .

Розрахунки можуть бути різні. Наприклад, можна взяти за основу методику підрахунків російської сторони щодо ціни на газ (її головний постулат: якщо ви у Митному союзі, то платите менше, а якщо ні ‒ то платите «по повній») і застосувати її до ціни оренди бази Чорноморського флоту. Ми не у Митному союзі і туди не збираємось, а тому платіть «по повній», починаючи з 2013 року.

Принагідно буде згадати тут і про європейський досвід перегляду завищених цін на газ через ухвали міжнародних арбітражних установ. Наприклад, польська державна нафтогазова компанії PGNIG домоглася зниження ціни на газ на 15%, починаючи з 3 січня 2013 року (це щорічна економія майже 1 млрд. доларів США). Москва пішла на поступки після подання компанією позову до Міжнародного арбітражного суду Стокгольма.

Ще один важливий для України приклад Міжнародний арбітражний суд Відня ухвалив: чеська  компанія RWE Transgas має право "істотно" скорочувати обсяги закупівель газу за діючим контрактом з "Газпром експортом", не сплачуючи при цьому штрафних санкцій  (http://real-economy.com.ua/news/28710.html). Подібного ж перегляду знижки на постачання російського газу домігся Німецький енергетичний концерн E.ON (http://lenta.ru/news/2012/07/03/eon/).

І ще, перед тим, як розпочинати процедуру перегляду «Харківських угод», необхідно усунути внутрішньополітичні причини наших стратегічних поразок: різновекторність оцінок зовнішньополітичного напрямку розвитку України владною і опозиційними партіями. Тим більше, що позитивні сигнали до таких змін пролунали з обох боків. Зокрема, президент України Віктор Янукович заявив, що євроінтеграція є безальтернативним напрямком розвитку для України, а йому у відповідь рефреном із ув’язнення відповіла Юлія Тимошенко, що входження до Об’єднаної Європи єдиний можливий напрямок розвитку держави.

Необхідно заради виживання народу піднятись над власними образами, страхами і корпоративними інтересами. Варто було б закріпити народження цього важливого консенсусу у Меморандумі зовнішньополітичного розвитку України. Цей  Меморандум мали б підписати всі великі парламентські і непарламентські партії та громадські організації, щоб він відобразив безальтернативну Волю Українського народу.

Потрібно переходити до денонсації Харківських угод. І будьмо непохитними на цьому шляху.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено