Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
26 квітня, 2013

Cоціоапатія

На одній із центральних вулиць Києва ножем поранили чоловіка. Він пролежав нав­­проти приватної клініки 25 хвилин, стікаючи кров’ю. Очевидці кажуть, що цей медичний заклад відмовився надати йому допомогу через бюрократичні перепони.
Матеріал друкованого видання
№ 17 (285)
від 26 квітня, 2013

Доки приїхала швидка, людина померла. Згодом лікар клініки скаже, що намагався врятувати постраждалого, однак не зміг. Певно, було запізно. За цим сухим переліком фактів криється очевидність, що байдужість стала нормою. Вразливі українці щодня нарощують ментальні шари броні, яка щоразу збільшується й зрештою починає заважати вільно рухатися. Ця товстошкірість притлумлює емпатію – здатність співпереживати іншому. Здається, ми втрачаємо людяність. Це «ми», на перший погляд, є абстрактним, адже коли спостерігаєш за поведінкою окремих людей, бачиш, що керуються вони ніби й непоганими намірами. Утім, звідки ж тоді беруться ті, хто з байдужістю, а часом і ненавистю відвертаються одне від одного? Ті, хто знецінює поняття гуманності? Ті, хто вважає, що моральні норми – це якийсь сміховинний анахронізм, про який згадувати у пристойному товаристві не комільфо.

В ситуації тотальної недовіри суспільство вдягає захисний панцир цинізму і грубуватого прагматизму. «Порєшать» і «наєхать» стають основними активними дієсловами, витісняючи «допомогти» і «зрозуміти». В тренді «пробивні» без зайвих рефлексій, для яких слово «лох» – діагноз ганебної хвороби, симптомами якої нерідко є доб­­­рота і порядність. І йдеться не лише про бізнесменів та їхнє відоме «нічого особисто­­го» і про політиків, які перманентно «розводя­­ть» електорат «як кошенят», а й про представників «світського життя», «інтелектуалів» та інших «лідерів думок», які зазвичай протиставляють себе несвідомій «біомасі». Всі ніби втратили здатність чути іншого, бо кричать одночасно. Серед такого галасу до вух долітають лише найгучніші гасла, часто побудовані на ворожості й агресивному невігластві. Глибоко відчувати нині небезпечно, як і забагато думати. Краще бути гнучким у діях та дерев’яним в емоціях і не брати зайвого в голову. Байдужість комфортна. Не помітити людину в біді значно легше, ніж щось зробити. Перед випадком із пораненим чоловіком сталася подібна ситуація – в метро померла від інсульту людина, на яку не звернули уваги, прийнявши за п’яну. І це зробили не якісь там соціопати чи мізантропи, а пересічні громадяни. Не претендую на роль морального авторитета, щоб засуджувати їх, не знаю, чи змогла б у такій ситуації відреагувати вчасно. Але бачу, що це тривожна тенденція, про яку треба говорити.

У ситуації тотальної недовіри суспільство вдягає захисний панцир цинізму. «Порєшать» і «наєхать» стають основними дієсловами, витісняючи «допомогти» і «зрозуміти»

Довкола чимало жорстокості. Її постійно підживлює інформаційний простір. Телебачення і жовта преса полюбляють повідомляти ледь не з анатомічною точністю, хто кого вбив, зґвалтував, наніс тілесні ушкодження. До жорстокості привчають, вона стає звичною. Та й люди не надто чинять опір, натомість відсторонено смакують чужі біди, тішачись, що ті їх оминули. Стиль ведення політики також демонструє «посполитим», що не варто особливо «паритися», людяність для слабаків, виживає найсильніший, гомо гоміні люпус ест. Доки триває специфічна еволюція української політики, громадяни прилаштовуються, сприймають чужі агресивні правила за норму. Навіть знаходять виправдання. Відбувається підміна понять: корупція стає всього лише «зв’яз­­­ками із потрібними людьми», безкарність – «вмін­­ням викрутитися», підлабузництво – «кар’єр­­ним зростанням», хамство – «спроможністю постояти за себе». Те, що спочатку шокувало у діях влади, здається стандартним, загальноприйнятим, у такий спосіб у суспільній свідомості узаконюється беззаконня. Не бути аморальним означає бути на маргінесі, – поза пароплавом сучасності. Звісно, є люди, які пручаються. Про тотальність не йдеться, радше про викривлені етичні орієнтири, які приймає конформістське середо­­вище. Соціологи кажу­­­ть, що структура суспільства в будь-яку епо­­ху поділяється на 70% людей, які тяжіють до то­­го, щоб «бути, як усі», решта обирає свій шлях. Традиційно ця більшість приймає запропоновані правила гри, навіть якщо вони жорстокі та примітивні.

Нинішня соціальна модель для наслідування, на жаль, бездушна і безперспективна. Однак водночас і вразлива, адже не константна. Їй можна протидіяти, подолавши інерцію, впливаючи на ті дрібні рішення, що змінюють загальну картину зневір’я та стагнації. Здається, це складніше, адже потребує зусиль, часу, нервів, але інакше ми не виборсаємося з багна. Можна почати з елементарного: не дивитися зомбо­ящик, не сприймати нав’язуваний примітив, маніпулятивний політичний шлак, не вдаватися до підлих маневрів, не засмічувати природу, не ходити на проплачені мітинги, не вірити в те, що «бабло» неодмінно «побєждаєт зло». Іноді ж достатньо просто доброго слова чи справи. Це аж ніяк не утопічний сценарій, чи не так?



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено