Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
19 квітня, 2013

І що з того?

Я ніколи не викладатиму в Інституті журналістики. Мене туди не покличуть, бо я не вірю в недоторканні засади фаху, його альфа й омега – об’єктивність медійників. Особливо коли бачу чергову сенсаційну публікацію, формально бездоганну, а за суттю маніпуляційну. Ну, наприклад, широко розрекламоване розслідування колись київського, а нині вільнюського (брюссельського?) колеги Анатолія Шарія стосовно фантастичних зловживань Григорія Немирі.
Матеріал друкованого видання
№ 16 (284)
від 18 квітня, 2013

Проблема не в тому, що саме інкриміновано неформальному PR-директорові та «міністру закордонних справ» партії «Батьківщина». Єдине, що накопали на народного депутата трьох скликань, – це квартира, яку було офіційно придбано на кошти колись керованого ним фонду Джорджа Сороса… Ні, справді, ви подивіться на особовий склад парламенту, подивіться на статки та побутові звички його завсідників, аж до свіженького рейтингу годинників… Якщо помешкання вартістю в не найдорожчий Patek Philippe – це все, що можна закинути нардепові трьох скликань, то він святий! Питання в тому, які висновки робить журналіст, які узагальнення провокує і в який адміністративний та ідеологічний контекст умонтовує своє розслідування. А послання одне: «Опозиція дерибанить західні гроші, які «міровая закуліса» дає на підтримку української демократії!» Те, що його викриття заздалегідь зробили частиною дискредитаційної кампанії проти «Батьківщини», яка змусила згадати вікопомні «темники», – це лише додатковий бантик, і так усе зрозуміло.

Право на суб’єктивність – ось проблема порядку денного, надто в політичних системах, де правила й принциповість недорого коштують

Стосовно підходів до політичних розслідувань є два протилежні погля­­ди. Один – іде справжня безкомпромісна війна між неситим режимом і всіма рештою; викриваючи опозицію, ти зміцнюєш владу. Другий – байдуже, на чиєму боці політик, зловживання якого ти викриваєш, закон однаковий для всіх, правда не знає «своїх» і «чужих» (варіант: із цими чечетовими й так усе зрозуміло, але боротьбу з узурпаторами слід вести чистими руками, тому правила санітарії повинні тут бути навіть жорсткішими, дружина Цезаря вище підозр). Гадаю, поза контекстом ця дилема позбавлена сенсу й річ не в сумнівній моральній еластичності.

Ізольований факт нічого не вартий. Починаючи з 1990-х на журфаках новачків навчають ставити правильні запитання за допомогою запозиченого з англосаксонської преси правила «6 W»: Who, What, When, Where, Why, in What way (хто, що, коли, де, навіщо, яким чином)? Насправді цей перекладений із латини перелік належить давньоримському красномовцеві Гермагору з Темноса: Quis, Quid, Quando, Ubi, Cur, Quem… Цицерон, до речі, його шалено лаяв за формалізм і безпринципність. Через дві з чимось тисячі років наші сучасники перестали нарешті задовольнятися класикою й дедалі частіше ставлять іще одне запитання: and What of it? І що з того? Що саме ти хотів сказати? Частиною якого ширшого дискурсу (не випадково таке модне слово) це стає?

Право на суб’єктивність – ось проблема порядку денного, надто в політичних системах, де правила й принциповість недорого коштують. Це в Сполучених Штатах можна роками вести політичне шоу, як Волтер Кронкайт, і ніхто з найближчого кола не здогадуватиметься, за демократів ти чи за республіканців. Це в Італії байдуже, при владі чи в опозиції перебуває еротоман і крутій Берлусконі, його все одно мочитимуть.

В Україні перед журналістом вибір значно складніший, бо його меседж після публікації функціонуватиме за геть іншими законами (написав «закон» і сам злякався). Тому розвідки стосовно президентського маєтку «Межигір’я» викликають захват, а злив щодо квартири на Подолі – лише огиду, відчуття бридоти. В таких умовах значно важливіше те, що називається авторитетом, репутацією, – похідне від особистості та її позиції. Передусім це проблема самого автора. Я із сумом спостерігав, як колись талановиті, енергійні, темпераментні «золоті пера» потроху ставали заручниками власних залежностей і не лише втрачали дар до такої міри, що крім кар’є­­ри закадрових спічрайтерів їм більше нічого не світи­­ло, вони робилися підозрілими невротиками, істериками, змінювало­­ся навіть обличчя, немов у того сенатора Пал­­патіна, який на очах перетворився на володаря Імперії зла.

Останній приклад – відомий колумніст, ім’я якого не хочу називати всує. Колись один із найяскравіших публіцистів, він провокував незгоду, навіть обурення, але його неприховане бажання бути «чєстним парнєм» підкуповувало. Минуло не так багато років, і нічого, крім незручності й жалю його регулярні вправи на теми опозиційних «свідомітів» уже не вселяють. Як казав не модний нині Маркс, фальш позиції неминуче викликає фальш характеру.

Журналіст сам краще знає, на кого чи на що працює. Ким хоче стати: лікарем чи сантехніком, фахівцем зі зливних бачків. Теж суспільно корисна функція. Тільки медикам подекуди ставлять пам’ятники, а про сантехніків розповідають анекдоти.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено