Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
2 липня, 2010

Візиту держсекретаря присвячується

Донедавна міжнародна конструкція була розрахована на наявність центру сили, без якої деякі інші, нібито значно слабші, фігури почуваються вільніше й починають занадто про себе думати
Матеріал друкованого видання
№ 27 (140)
від 2 липня, 2010

«Американці господарювали в Україні п’ять років, тепер час указати їм своє місце», – приблизно так узагальнив новий етап міжнародних відносин України один мій знайомий, який чи то справді допомагає чинній адміністрації визначати зовнішньополітичні пріоритети, чи то просто хоче, щоб інші так вважали.

Насправді я не хотів би зупинятися на антизахідних фобіях частини вітчизняного політикуму, бо вони – це аж ніяк не новина. Частково це рецидив радянської свідомості, яка може піти в минуле тільки разом із її носіями, частково підлітковий, суто фрейдистський комплекс перед культурою технологій та стосунків, геть не сумісною з «пацанськими поняттями» вчорашніх знедолених дітей індустріальної слобідки. Розмовляти з такими людьми на рівні аргументів байдуже. Вони щиро переконані, що дружина попереднього президента – агент ЦРУ, з допомогою якої посольство США передавало її чоловікові вказівки з Вашингтона, й будь-які спроби з’ясувати, що ж такого цінного отримала в результаті Америка, здебільшого відразу наштовхуються на агресію.

Проблема не в них, а, навпаки, в самій Америці, яка послідовно демонструє, що втомилася захищати у всьому світі не лише чужі права, а й навіть власні інтереси. Американські дипломати можуть не помічати очевидних фактів нехтування нашим, українським законом (зрештою, це їхня справа, що помічати, а що ні) й скільки завгодно загрозливо супити брови у відповідь на інші, менш очевидні факти. Ані те, ані інше не матиме жодних наслідків. Ті, хто ознайомлений зі звичаями тієї ж таки слобідки, добре знають: 90% бійок виграються ще до першого фізичного контакту, на стадії погляду очі-в-очі. Якщо за загрозливим поглядом є справжня рішучість, справжня воля взяти гору, противник негайно це відчує і навпаки. Нині цю рішучість американці втратили.

Мої друзі, що переїхали за океан в останні двадцять років і, за відомим психологічним правилом, зробилися там більшими роялістами, ніж сам король, пояснюють трансформацію просто й по-своєму переконливо. Надто вже багато справ у самій Америці. Надто недолугими й часто-густо непередбачуваними були дії попередньої адміністрації. Час зосередитися на домашніх справах, залишивши під контролем кілька точок впливу: Ірак, оскільки вже загрузли, Афганістан... ну й, власне, все. Решта світу хай сама собі дає раду.
По-людськи це цілком зрозуміло: є банківська та іпотечна криза, є реформа медицини, скільки можна рятувати світ? Є лише одне заперечення. Навіть люди, далекі від ідеалізації дядька Сема, усвідомлюють, що без американської присутності в різних регіонах планети, а подекуди й прямого втручання (можливо, не зовсім бездоганного з погляду міжнародного права) не було б Кореї, що виробляє автомобілі, холодильники й комп’ютери, а була б зовсім інша, одна Корея любого керівника Кім Чен Іра. І давно не було б держави Ізраїль, а була б кривава баня за участю сусідніх арабських країн за право контролю над святою горою, місцем вознесіння Пророка. І навіть, можливо, червоні прапори вже давно майоріли б аж до Гібралтару, а неминучий так чи так крах комунізму супроводжувався б значно більшими потрясіннями. Це зовсім не питання політичних симпатій, а меланхолійна констатація світоустрою.

Значення Сполучених Штатів упродовж останніх післявоєнних років не в тому, що вони служили «світовим жандармом», а й були противагою комуністичної імперії, яка – ось це вже напевно – не переймалася моральними ваганнями щодо чужого суверенітету й прав людини.

Ну так концепція помінялася. Імперії нібито немає – нібито... Тільки природа не терпить порожнечі. Уся міжнародна конструкція донедавна була розрахована на наявність центру сили, без якої деякі інші, нібито значно слабші, фігури почуваються вільніше й починають занадто про себе думати. Майструвати маленьку ісламську бомбочку, відправляти гуманітарні вантажі в супроводі бригади шибеників, відкушувати третину території сусіда. Бо хтось забув чи не знав мудрості одного європейця: ти назавжди береш на себе відповідальність за тих, кого приручив.

Взагалі-то для моєї країни було б краще ні від кого не залежати, ні на кого не орієнтуватися, а зосередитися на розгрібанні внутрішніх проблем. Проте якщо у світі досі є супердержави, безпечніше орієнтуватися на ту, що від тебе далі. Хоча б так.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено