Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
18 червня, 2010

У конфлікті з собою

Відійшов видатний український кінорежисер Юрій Іллєнко
Матеріал друкованого видання
№ 24 (137)
від 18 червня, 2010

Утрата Юрія Іллєнка – значна подія і для кінематографічної, і для національної історії України. Свого часу видатний режисер і кінознавець Паоло Пазоліні сказав, що смерть схожа на монтаж у кінематографі, а монтаж у кінематографі схожий на смерть, тому що так, власне, узагальнюється внаслідок смерті та чи інша біографія, як узагальнюється той чи інший кадр шляхом монтажної організації кінозображення. Смерть Іллєнка засвідчує: ми втратили людину з усіма ознаками кінематографічної геніальності. Вживаю свідомо це слово. Йдеться не просто про надзвичайну обдарованість режисера, який водночас був оператором найвищого класу (оператор-постановник найкрасивішого фільму в усій кінематографічній історії «Тіні забутих предків»). Коли виникала потреба, він ставав кіноактором, знявся у класичному фільмі часів відлиги «Вулиця Ньютона, дім 1»; був блискучим письменником; дуже добрим художником; коли було потрібно, зміг влаштувати родове гніздо під Києвом, де практично все зробив своїми руками.

Найголовніше в іншому. Приблизно 1965 року з’являється, а фактично не з’являється, оскільки політична поліція його «заарештувала» на понад 20 років, стрічка під назвою «Криниця для спраглих». Проте її встигли побачити ті, хто мав побачити обов’язково, – кінематографісти. Не випадково сам Іллєнко сказав: «Цей фільм був процитований у сотнях кінематографічних випадків у світовому масштабі». «Криниця для спраглих» відкриває екранну тетралогію режисера. У стрічці йдеться про національну долю. Особливими засобами, наближеними до певного національного варіанта сюрреалізму, розповідається про трагедію українського селянства, яке знищує важкий молот тоталітаризму. Вслід за тим усере­дині цієї тетралогії з’являється своєрідна дилогія «Ніч на Івана Купала», фільм за Гоголем, що є найліпшою екранізацією, прочитанням Гоголя в усьому світовому кіно. Тут уже розповідається про національну долю загалом, усі її стадії та фази. Далі постає фільм «Білий птах з чорною ознакою», постає за вельми важких умов діяльності кінематографіста безпосередньо в радянському семантичному смисловому полі. Й усе ж таки Іллєнка вистачило на те, щоб показати неймовірну складність національної долі на кордоні, де закінчується український етнос. Кордон, куди приходять різні чужі сили, – що тоді відбувається з українцями, які перебувають у цьому просторі. Останній фільм «Молитва за гетьмана Мазепу» є завершальною частиною цієї тетралогії, де дуже відверто, без будь-яких цензурних, редакторських, кон’юнк­турних та інших упереджень постає національна доля українця, здавалось би, найвищого соціального класу, який на той час ніяк не може знайти себе, так само, як і не може себе знайти його народ. Це не лише національна тетралогія, перед нами блискучий кінопрожектор, який висвітлив національну долю цього етносу впродовж останніх століть. Ось кого ми втратили.

Іллєнко завжди був «незручний». Він конфліктував із оточенням і не тільки з ним, бо не міг не конфліктувати. Його неймовірний талант, темперамент наражали його на конфлікти з тим же Сергієм Параджановим, були безкінечні конфлікти з системою. Коли навіть порівняти з тогочасною Польщею, їхня система цензури дозволяла реалістично й прямолінійно показувати національну долю. За деякими винятками, в них було реалістичне кіно – приміром, блискучий фільм Анджея Вайди «Попіл і діамант». У цьому напрямі Іллєнко не міг працювати. Йому потрібна цілком інша поетика в напрямку метафор. Оскільки це стало його сутністю, то уможливлювало оминати найдурніших у СРСР київських цензорів – «сторожів процесу».

Іллєнко конфліктував із самим собою, коли десь у 1970-х намагався бодай якось пристосуватися до тогочасного кінолетаргічного процесу. В ті роки, коли київський тетрарх Володимир Щербицький заявив дослівно: «С украинским поэтическим ки­­но покончено». Зрештою, Юрій увійшов у конфлікт із різними соціальними та іншими силами перших років незалежності. Він до кінця залишався з ніби й периферійною політичною організацією під назвою «Свобода». Але річ у тім, що в «центрі», посередині такий темперамент не міг би знайти себе. Бо ж і Пазоліні, й Вісконті, й Пікассо були комуністами. Чому? Бо вони не могли себе віднайти посередині. Так, власне, й Іллєнко не міг себе там помістити. Це була людина неймовірного дару, якому було затісно в нашому контексті.

Поетична школа українського кіно зі смертю Юрія Іллєнка принаймні закінчилася біографічно. Вона розпочалася з першими художніми пензлями Олександра Довженка, продовжилася на національній кінематографічній поверхні шедевром «Тіней...» і вже згаданою тетралогією Іллєнка. Можливо, щось прийде їй на зміну, але треба сказати, що така мистецька й суто людська обдарованість трапляється не дуже часто. Рахунок іде не на десятки, а на сотні років.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено