Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
4 квітня, 2013

Генезис смути, або тисячолітній біг Троянського коня

Як наші близькі і далекі нащадки назвуть час, у якому судилося нам жити? Адже, якщо подивитися на нього з історичної дистанції, то він складає органічний відтинок тисячолітньої смути, здобування держави і її втрати, краху і розчарувань.

А ще нещадного жертвопринесення народу, до якого і нападник, і той, що скеровує його долею, ставляться однаково жорстоко  й немилосердно, як до безправного раба. І це відразливе  у своїй суті явище  триває ось уже тисячу літ і винятків наша печальна історія знає не так уже й багато. Хіба що Володимир Великий після охрещення став смиренний і милосердний та й повідкривав їдальні для бідняків, а немічним і старим розвозили їжу по домівках. Та Володимир Мономах був мужем шляхетним і миролюбним, до простого люду прихильний.  І більше наша історіографія і її графа «Милосердя і народолюбство правителів» не заповнена.

Чому ж тоді дивуємося, що виродження з усіма його проявами - пиятикою, хамством,  варварським ставленням до рідної землі і нещадним вигубленням природи, всіх її щедрот тих, що в надрах і тих, що на поверхні, так напосідає на нас? Чому нашій людині зовсім просто викинути з машини на трасу мішки із сміттям, а не скористатися люком для сміття? Чому наші ліси, гаї, діброви перетворено у сміттєзвалища, а водойми у закидані целофаном, пластиком, битими пляшками з-під пива й горілки калабані? Проминувши Чоп, потрапляєш у інший світ і долаєш в собі завали гіркоти й болю. І на жодне розпачливе «чому?» не знаходиш відповіді. Чому наш народ не може здолати сам себе і від низів до верхів несе у своєму переважаючому загалі код губителя й осквернителя свого Дому? Чому у ньому не прокидається мудрий Господар і Володар, що думає, як зберегти рідну землю для нащадків? Чому великий загал нашого люду так збайдужів  і зневірився?

Чи є ще десь на нашій планеті народ, який би мав таку трагічну всенародну долю, як наш? Якого б так масово приносили в жертву чиїхось непомірних апетитів і жорстокості, байдужості і так не жаліли й мучили свої  ж таки «мойсеї»? Ні в яку добу, ні при якому правлінні - ні княжому, ні гетьманському, ні імперському, ні вже сущому народ не шанувався, ним ніхто не опікувався. На цих просторах він  ніколи не поціновувався як історичне утворення, врешті, як творіння Боже.  До нього ніколи не було ставлення як до носія національних цінностей, творця мови й культури, як до тієї боготворимої реальності, якій Творець вручив землю і всі її багатства. Саме народові, а не тому, хто виповз на його хребті на трон і привласнив, відібрав у нього все, захлинаючись у розкошах, прирікаючи народ  на жебрацтво й мученицьке  існування. На роль безправного раба.

Тисячолітня наша історія - це арена бойовищ із невеличкими перервами, переведенням подиху народу з адаптацією до нового грабіжника-завойовника.  Що влітав у край, витоптував, заливав його кров’ю, а  він самовідновлювався, солов’їно співав і плодився на поталу чергового мучителя. І яка йому різниця гине він під копитами коней орд печенігів, половців, Батия, чи у бойовищі між княжичами, що воювали за столи? А ніякої! І те, що набігло здаля, принесло пекло у його життя, і те, що відбирає життя тисяч єдинокровних, маючи на це єдине право владу,  творіння того ж таки пекла.

І всі ті престольники, кого ми на відстані часу пошановуємо, а деяких і канонізуємо як мудрих правителів, також не вписали світлих сторінок у літопис народолюбності. Між рядками літописців, що досить детально описували княжі міжусобиці, течуть ріки народної крові. І так із століття в століття.  І все це кров рідного народу на рідній землі, пролита ненаситними правителями.

Не так часто була адекватна реакція на ту пожадливість, але була. Князь Ігор міг дожити до глибокої старості, коли б не жадібність. Літописець скаже: «Наклав до першої данини ще нову. Багато зла творили древлянам мужі його». Втретє повернувся, відіславши дружину до Києва, щоб вигребти останнє, і наражається на гнів, великий гнів скривджених людей. Оцінку його діям вони дають не як верховенській силі, що очолює державу, а як «вовку, що внадився в кошару», тому й розправляються із ним по-звірячому. А вже помста Ольги древлянам - зразок такого, сьогоднішньою мовою, креативу і такої «вишуканої» жорстокості, що почасти думаєш, чи й насправді «рівноапостольна» і прощена Богом?

І як би нам  хотілося переписати нашу історію, відредагувати її, зробити купюри з тих її сторінок, де йдеться про братовбивчі збройні баталії за владу, але це не можливо зробити, бо Правда не математична величина і в неї немає приблизних показників, немає ділення  та віднімання. Є лише множення та додавання. «Тоді на Руській землі,  з невимовним болем говорить автор «Слова о полку Ігоревім», -- рідко ратаї гукали, та часто ворони крякали,  трупи собі ділячи». «В княжих крамолах вік вкоротився людям». У народу його ж правителями відбиралося право на мирне існування. Земля, якщо й оралася та засівалася, то не завжди могла діждатися свого жниваря, а швидше  чергового нападника, жорстокого і нещадного, що витоптував усе, перетворював у жниво того ж таки ратая, зупиняв саме життя. Бо ж «не було серед них правди, скаже інший літописець.  І постав рід на рід, і був між ними розбрат, і стали воювати одні з одними».

Поняття рідної крові, рідного народу, рідної землі просто не існувало. Домінувало понад всім жорстокість, насилля і  помста. Чого вартий лише Святополк, названий в народі окаянним, який прокладає собі дорогу на престол, убиваючи братів Бориса та Гліба, осліпляючи разом з іншим братом Давидом брата Василька, вигублюючи народ. «Сталася січа люта,  згадує  літописець «Повісті  минулих літ», -- якої ото не було в Русі. Так що по долинах кров текла». Але й Василько мстить братам у той таки ж кривавий спосіб: він спалює місто Давидове Всеволош. «І взяли його приступом, і запалили вогнем. Люди побігли від пожежі, а Василько звелів рубати їх усіх, і так помстився над невинними людьми, проливши даремно кров».

Просвітлений мудрістю державотворення, людяний і шляхетний  за своєю природою, Володимир Мономах намагався зупинити це братовбивство,  кровопролиття,  даруючи своїм синам «Поучення», але,  очевидно, ці княжичі-мажори його не читали та й взагалі нічого не читали, бо розбоям їхнім немає ні ліку, ні зупину.  ІІ -ХІІ століття  це безперервні міжусобиці  між нащадками двоюрідних братів Олега Святославовича та Володимира Всеволодовича (Мономаха). Ось Мономаховичі  Юрій, Андрій та Всеволод  ідуть на Всеволода Ольговича і відбирають села навколо Чернігова. А ось Ольговачі йдуть на Київ, розоряючи села навколо Переяславської волості і людей рубаючи. У день святого Андрія Первозванного дійшли до Дніпра, підпалили поселення, а людей посікли.  А ось вже Мстислав «вступивши в Київ, перебив киян, які звільняли з темниці Всеслава, числом сімдесят чоловік, а інших осліпив, а ще деяких без вини і суду посік і згубив». Так оповідає «Повість минулих літ». Довгорукий тричі по-варварськи  брав Київ, а його син (Андрій Боголюбський) пішов у своєму вмінні знищувати і грабувати значно далі. Після його нападу Київ упав… Згадує літописець і про криваву різню коло ріки Супій та про допомогу у ній половців. «Була битва люта». Не встигли рани зарубцюватися від попередньої різні, що була у серпні, як вже в грудні Ольговичі з половцями перейшли  Дніпро і стали спустошувати все на своєму шляху, захопивши величезні простори сьогоднішньої Житомирщини, Київщини Білгородщину, Обухівщину, Білоцерківщину. Всеволод Ольгович вже в березні рушає на Київ, нищить його околиці, відбирає наділи в братів і наводить жах на всю Русь.

Тобто, це абсолютно варварська щодо краю й народу поведінка нападника-грабіжника і вона нічим не відрізнялася від поведінки печенігів, половців, татар, монголів. Про патріотизм і державотворчі настрої не доводиться думати. Темна, непросвітлена кримінально-злочинна ментальність переважаючої більшості нащадків князів. Мовою сьогоднішньою, отаких собі огидних розгнузданих мажорів, які жили розбоями, вигублюючи край, спалюючи все на своєму шляху і винищуючи мирний люд. Народові і землі просто не давали перепочинку для самовідновлення, бо це були кровопролитні бойовища, жорстокі безперервні війни проти свого народу. А він на цій історичній сцені княжого правління виконував роль, як у Колізеї, розважаючи й забезпечуючи адреналіном перегодовану погань, яка  прагнула натуральної крові, натуральних стогонів і мучеництва.

Але чому ж упав Київ від нападу Андрія, внука В.Мономаха? Ось воно жерло того Троянського коня, у якому живе український дух розбрату, заздрості, зради. Київ княжичу не давався і, напевно, він і не подолав би його валів та укріплень. І хід історії міг би бути кардинально іншим, коли б не два киянини (запам’ятаймо цю вражаючу комбінацію, бо вона повториться у нашій історії ще не раз). Саме вони й провели таємним ходом до міста цього варвара, який вибив народ, спалив, потрощив помешкання, пограбував церкви,  монастирі,  взяв у полон багато людей, залишив моторошну пустку від міста Кия. Такого ще нікому не вдавалося зробити. Зникла не просто сила та велич княжої столиці, а зникло саме життя. Так що правління Київською Руссю переходить до Галича та Волині.

Тож за сотні літ княжого устрою лише деякі престольники, мислили й чинили по-державному і дбали про Київську Русь. І цих достойників можна порахувати на пальцях однієї руки. Їхні імена всім відомі. Княжі ж нащадки започаткували й утвердили модель дроблення велетенських просторів, гризні, вигублення народу і краю.  А, як відомо, «Поділені царства впадуть». Це аксіома. До того ж робили це, залучаючи то половців, то татар, які також витоптували край, грабували його,  масово гнали народ у рабство. І про це каже літописець Нестор: «І не було миру на Руській землі. Той приводив половців, той поляків. Нападали, перехоплювали один одного, або волость, або місто, або престол брата». Винагороджували ординців  з тієї ж таки всенародної дані, прирікаючи людей на голодну смерть, (модель більшовицької «продрозвьорстки») та даруючи наймолодших, найздоровіших дітей, віддаючи  у рабство  генофонд нації.

 Виходить,  могутня завойовниця Русь не мала ні єдиного війська, ні єдиної стратегії й тактики зведення монолітної держави. При всій своїй войовничості вона не змогла протистояти ордам Батия, бо удільні князі продовжували поборювати один одного.  Отож, він, «миротворець», прийшов до воюючих між собою, що перебили, перетрощили все на своєму шляху, розхитали Русь і знесилили. Напоїв  їх «чорним молоком» (кумисом),  обпік чаклуванням та волхвуванням, змусив стати на коліна перед його ординськими «святинями»:  вклонитися кущу, сонцю, місяцю, землі, дияволу, померлим його предкам. Тож одні втекли за кордон, залишивши столи і свої апетити, інші ж таки стали на коліна, змаліли, здрібніли до статусу васалів, треті продовжували поборювати один одного навіть під час монгольської навали. Але всі захлинулися «чорним молоком» і  безслідно зникли, прихопивши з собою велич та непросту історичну біографію Київської Русі.

А Московське князівство, увібравши в себе усі «поучення» Батия, змішавшись кровно з його ордою, стає могутнім, авторитарним, готовим до царської корони і переносить центр духовного влади до Москви, Володимира та Суздаля.

Чи ж зникли безслідно розбратані князі із їхніми жорстокими збройними баталіями, що тривали з певними мирними проміжками століття? Генетика річ уперта. Розбіглися ті гени через численних нащадків, народжених від дружин та наложниць. Проросло зерно розбрату, бунтів крові. Із генеалогічного княжого древа забуяв сад, на якому вродили  плоди княжих сортів… Та хіба лише спадковість, що увійшла в кров, не хоче залишати нас, диктує невезіння, негаразди, хронічні біди й бідування народу і тримає Україну в статусі одаліски, яку можна ґвалтувати, зачинати її «дітей нерозумних» з комплексом образи, упослідженості, нелюбові і прагненням «потоптати» її у зрілому віці? Код вигублення і самопоїдання, самовідторгнення і самознищення нашарувався на чорноземах, суглинках, у водах Дніпра, Десни, Росі,  Прип’яті, Стугни, Супію,  Ворскли, Богу, Дністра… А вода наймогутніший носій і вбирач інформації, і наші ріки ще й досі не очистилися від тої народної крові, яку пускали непросвітлені й розбратані мажори-кілери княжичі.

Наша історія -- Борець і трудівник. Вона невтомно пише себе сама, бо її творці не завжди мудрі, не завжди патріотичні, грамотні і зрілі. Вона весь час дає їм шанс, вони його беруть і відразу ж випускають із рук кволих, слабких. Мудрий Геракліт сказав, що двічі в одну і ту ж воду не можна увійти, бо вона тече. То комусь, але не нам, бо наші води течуть коловоротом. Тому на іншому колі, вже інші творці держави вступають у ту ж таки воду, роблячи ті ж таки помилки.

Історію та її творців мовбито й не судять. Але якщо земля, що горіла під ними, і досі сходить димами і не дає нащадкам повноцінно дихати, а отже -- й жити, то варт, принаймні,  хоча б із цього суду-присуду взяти гіркий досвід, щоб і нас не було засуджено до вічного ув’язнення.

Княжа доба тихо й непомітно провела свою войовничу славу. А козацька в’їхала в гетьманській кареті. Падіння України починається 1654-го року, а остаточно закріплюється 1685-го, коли митрополит Четвертинський за порадою гетьмана-свояка Самойловича їде до Москви і складає присягу на вірність московському патріархові. Так свояки вирішили долю України, не спитавши ні народу, ні його еліту. І назва цього вчинку випливає таки ж із нутрощів Троянського коня. Бо народ, його еліта нічого не означали на цих просторах. Це всього лиш біомаса, яку зручно використовувати у збройних баталіях та на тяжких роботах і в   поборюваннях одних одними за престижніше й амбітніше місце під сонцем.

Чи не погубили аж 15 тисяч козаків Виговський та Пекар, воюючи за булаву? А як сприйняти інший, ще моторошніший і відразливіший факт, про який згадує М.Грушевський. Після перемоги під Жовтими Водами татари, що допомагали Хмельницькому розбити поляків, забрали у ясир двісті тисяч українців! У знак віддяки. І це при мовчазній згоді гетьмана. Як дозволив він таки ж (по Зборові) тим же татарам пограбувати сімдесят міст та знову погнати у ясир своїх єдинокровних. Не хотілося б знати про це? Щоб такий факт міг бути? Ох, як не хотілося б! Тобто, та ж модель ставлення до народу, як до власності, якою можна розпоряджатися як річчю. З усіх жорстокостей і жахів, які творило людство на своєму земному шляху, найстрашнішим залишається навіть не кровопролиття, а те, що коронована чернь дозволяла собі привласнювати те, що належить лише Богові -- Людину, її долю і її життя. Тобто, у  всіх військових баталіях княжої й козацької доби іде бій з показником не в ім’я того, щоб існувала нація, із середовища якої вийшов і той таки ж князь, і гетьман і яку він повинен захищати, створювати гідні умови для життя, а йде винищення народу. Нація лише офірне ягня, яке годиться для жертвопринесення, щоб існував мир, спокій та розкішне  буття на троні. Це  всього лиш біомаса, народжена для його престольного держимордія.

Тож мав усі підстави Тарас Шевченко, який пролив найщиріші сльози на нашій землі за упосліджений народ і безмірно страждав його стражданнями, винести їм присуд: «…грязь Москви, варшавське сміття ваші пани, ясновельможнії гетьмани».

І ось булава в руках освіченого, мудрого, гнучкого, дипломатичного, хитрого Івана Мазепи українського шляхтича. Окрім цих достоїнств,  він володів артистичним чаром умів подобатися своїми манерами, ораторським хистом. В нього закохувалися жінки, ним захоплювалися чоловіки (зокрема, і цар Петро), йому шалено заздрили (козацька старшина), його не сприймав і не вірив йому народ, від якого він був на космічній дистанції і на який він дивився також як на «будівельний матеріал» своєї ясновельможності й слави. Немало цього ж таки «матеріалу» він офірував на зміцнення царського трону та імперії. Але невдовзі став задихатися в обіймах православних «братів», що також залили Україну «чорним молоком». Талант його як державного діяча -- не дописана сторінка величі і масштабності. Не маючи комунікацій і швидкісних засобів зв’язку, маючи лише коней, вози, карети, він зумів розіслати у всі країни, чотири сторони світу, своїх послів і переконати й прихилити їх до своєї ідеї знищення російської імперії, яка все більше і більше пускала своє коріння і поглинала Україну. Готував великомасштабний удар  по ній. Уклав угоду про наступ зі шведами, поляками, кримським ханом та турецьким, Валахією, Молдовою, Близьким сходом, інсургентами з Дону. Московська знать, що ненавиділа диктатора Петра, охоче допомагала йому. Він знав усе, про що говорилося, робилося й планувалося в царських палатах і на троні. У нього й там були союзники і навіть куми.

Успіх ріс, надії міцніли. Але знову в’їхав білий кінь « в яблуках», безсмертний, української породи і звичаїв. Троянський кінь. Головним «конюхом» був генеральний суддя, друг, кум Василь Кочубей. Якщо оцінювати його продумані кроки лише як людську помсту Мазепі, то десь можна його і виправдати. Адже цей харизматичний вродливий муж спочатку спокусив його дружину, що Кочубей «проковтнув», хоча потайки й мстив. А вже опісля -- і доньку. Ось цього суддя вже не міг простити і підняв проти Мазепи пекло. Троянський кінь бив копитами так може вперше на цій землі. Суддя плів підступну мережку змови. Спочатку він посилає у царський штаб ченця, переконавши його, що Мазепа відступив від православної віри і хоче відірвати Україну від  Росії, монастирі й церкви з нечестивими спалив. Що було наклепом, бо гетьман був будівничим храмів і був щирим християнином. До того ж мати його Магдалена була намісницею жіночого монастиря (нині Фролівського). Суддя також грішив красномовством і почав своє довге послання царю з Еклезіаста: «Час бо мовчати й говорити». Цей лист-наклеп впереміш із особистою образою мав потрапити до рук царя. Ченця вислухали в Преображенській канцелярії і віддали на тортури, бо цар беззастережно вірив гетьману, котрий не раз доводив свою відданість. Тому «навіть, коли б ангел щось сказав на Мазепу, то й тоді не повірив би».

Не діждавшись звістки від ченця, Кочубей вдруге пише цареві донос, де аргументовано й переконливо доводить, що Мазепа таки ж зрадник: планує відірвати Україну від Москви, що він навіть на царське життя важив: запросив царя до себе на гостину і три сотні сердюків  мали стріляти з гармат. Але цар не приїхав на запрошення, і тому біди не сталося. І це також була правда. Але й на це послання не зреагували. Тому суддя збирає в себе на хуторі «добірне товариство»: отця Святайла, полковника Івана Іскру, сотників Носа та Соломаху тих, що найбільше ненавиділи гетьмана.

Бунт козацької старшини був продиктований як помилками Мазепи так і тим, що  не всіх справедливо задобрив маєтками, не у всіх приспав того дракона заздрість, який ніколи не насичується, бо його нутрощі сягають безодні.

Втретє достукується Кочубей до царя їде сам, прихопивши з собою двох помічників. Цар запрошує взяти всіх змовників, плануючи тим звільнити Мазепу від усіх його ворогів, бо поціновував ці доноси Кочубея лише як помсту за потоптану честь.  Кочубей знав про кожен крок і намір гетьмана. Він виклав канцлеру й дипломату все в хронологічній послідовності. «Меморіал» складався з 26 статей.  Рефреном звучало, щоб спала полуда з царевих очей. Красномовство судді обірвали і повели усіх в катівню. Усі зламалися під ударами батогів. (Від трьох ударів людина могла померти). Кочубея п’ятикратно  ним почастували. Московські міністри вимагали Кочубею й Іскрі смертної кари,  а спільникам -- довічне заслання.

Цар «подарував» їх Мазепі.  Цього разу гетьман не простив генеральному судді такої зради і покарав «на горло». Смерть і зрада зірвали найтемніші хвилі. Однодумці Кочубея таки  ж достукалися до царя і вже цього разу він повірив у наміри гетьмана. Гнів його став смерчем. Козак прилетів до Мазепи на змиленому коні із лихою  звісткою від князя (кума) Шереметьєва: цар усе знає, кається за Кочубея і гнів його на Мазепу годі описати.

Стратег гетьман знав, що почне цар Петро свій похід на Україну із його резиденції -- Батурина. Тому вози й мажари везли збіжжя і зброю до гетьманської столиці. Меншиков до її стін привів легіон. Оскільки наступ був у грудні, то за два тижні облоги московське військо понесло великі втрати,  виголодалося й намерзлося. Тому, не зламавши Батурина, повернуло назад.

І ось знову забив копитами Троянський кінь і заіржав лиховісно, заздрісно, зрадливо. Точнісінько так, як перед валами Києва, вітаючи Андрія Боголюбського та його військо. Коли виморені батуринці та козаки поснули вперше за два тижні облоги, сотники Ніс та Соломаха наздогнали московське військо, що також зупинилося на відпочинок. Троянський кінь цілком людською мовою прорік: «Вертайтесь! Є таємний вхід до міста за рікою!»

З Батурина північна орда залишила криваве місиво. Палали хати, церкви. Трощили гетьманський палац, зведений у стилі королів.  Солдати три дні і три ночі книгами й картинами ноги собі гріли, все золото й срібло, порцеляновий посуд було вивезено до престольної. Вивезено й унікальну колекцію зброї. Земля батуринська не приймала крові. Сейм також став червоним, ним пливли плоти з повішаними, а в ріку скидали тіла четвертованих козаків.

Бій під Полтавою, звісно, був приречений на поразку. Після жорстокого знищення Батурина ще донедавні союзники Мазепи «позалягали на дно» і не приєдналися до нього і Карла. Зате на боці царя включається в бій полковник Палій, привівши з собою аж сорок  тисяч  козаків!

Бій програний, гетьман втікає у свою резиденцію в Бендери, де й помирає. А розлютований цар наказує в радіусі 150 кілометрів від Батурина палити все і нищити. Отож, у ворота майже реального звільнення від московського ярма знову входить Троянський кінь і обертає можливу волю у ще більшу неволю і моторошні століття української долі. Уявімо, що той удар по російській імперії, який спланував і зорганізував був гетьман,  таки ж стався. Що по Московії з чотирьох боків вдарять війська: шведів, поляків, кримських татар, приєднаються Туреччина, Валахія, Молдова, Близький С хід, інсургенти Дону і здійняла б у престольній колотнечу знать, що ненавиділа царя. Напевно, хід української історії був би кардинально інший, вона б оминула усі ті жахи, які їй принесла московська неволя: кріпацтво, революція, війни, голодомори, репресії, винищення мови, культури, духу українців. Можливо… Коли б не Троянський кінь, у якому незмінно у доленосні моменти в’їжджає князь, гетьман -- Розбрат, якому прислуговують дві жони лихі -- заздрість і зрада.

Однак, чому саме вони правують у всіх доленосних подіях, а не мудрість, патріотизм, державне мислення? Чому на поверхню випливає дрібна мстивість і незборима заздрість тих, від кого залежить доля України? Чому не рідний край, доля майбутніх поколінь? Україна відбулася б вже 1709 року, коли б не Троянський кінь -- носій зрадливості, краху і поразки. На Лівобережжі було ліквідовано автономію, а на Правобережжі відновлено ще лютіше закріпачення народу польською шляхтою.

 Та й сам гетьман не раз правував тим конем. Йому, прозірливому й мудрому керманичу, але віддаленому від народу, дещо заважав і дратував козацький лідер Семен Палій. Він -- носій волелюбних настроїв, боровся  з татарами і прагнув звільнення від польського панування, але був відданий цареві. Поляки полювали за ним, і Палій прагне російського підданства. І ось Троянський кінь креше по-українськи. Мазепа запрошує Палія прибути до нього на Правобережжя, де він стояв із військом. Палій прибув, і його схопили, бо він, мовляв, підтримує тих поляків, що виступали проти короля. Його віддали на тортури, а тоді відправили на довічне заслання в Сибір. Чи ж лише посполитих прагнув задобрити цим вчинком Мазепа? Популярність, любов та довіра народу до реального суперника непокоїли гетьмана. Ось він його й позбувся.

То чого ж козацтво не підтримало однодумно Мазепу у його намірах знищити царя?  На  це були свої причини:  Мазепа часто грав в обоє воріт. Тому народ і не вірив, що він, ставленик Москви, великий приятель царя і московської знаті раптом піде проти них.  Це за його наказом загони козаків влилися в Північну війну. Це він придушив бунт донських козаків, що виступали проти деспотії царя. Це він гнав українців зводити на українських кістках Петербург.  До того ж для простих козаків і народу гетьман був ясновельможним паном, котрий відбирав маєтки польських панів, але розпоряджався цим не завжди справедливо: це перепадало або рідні, або ж множило його багатство. Це він купував села разом із селянами і дозволяв таке робити й козацькій старшині.  Це він своєю неоднозначною поведінкою провокував бунтівні настрої запорожців. Це він змусив народ аж 5 (!) днів працювати на козацьку старшину, по суті, закріпачив народ в ім’я непомірного збагачення, гризні перегодованого панства, яке його й зрадило. Бо жадоба  це та прірва у свідомості перенасиченого, яку не можна заповнити, а породжена нею заздрість -- це та колісниця, яка розчленовує душу.

Український люд Мазепі не вірив, і на цьому й зіграв Меншиков, видавши  відозву до українського народу. Його було названо зрадником саме цього ж таки народу, бо він, Мазепа, прагне закріпачити Україну -- віддати її Речі Посполитій, а церкви й монастирі віддати в унію. Це була бомба, що зривається ось уже понад три століття. Брехня спрацювала, бо Мазепа своїми ігрищами-заграваннями давав для цього всі підстав. Тому за наказом царя його віддано було анафемі й відлучено від церкви.

Звісно ж, Палія повернули із заслання, і в доленосний для України момент, коли йшов бій царських військ із шведами та гетьманським військом, він приїхав на тому ж таки історично перевіреному коні й привів з собою численне козацьке військо, що допомагало знищувати Україну. Просто таки кінематографічне полотно! Козаки під прапорами Мазепи січуть козаків, яких привів Палій, і навпаки. Це лик української долі: сумний, гнівний, незбагненно-таємничий. Вічне запитання, на яке немає відповіді: чому почуття помсти й зрадливості домінує над усвідомленням, що наслідки такої  мстивості -- це погибель рідної країни й горе народу. Чому ж таки перемагає не мудрість і любов до України? Мабуть, тому, що таки ж не соломони й не мойсеї, а просто амбітна мстива голота духу, позбавлена високого почуття історичної місії і відповідальності за свій край.

Збігають століття від Мазепиного прагнення знищити російську імперію, що обернулося крахом. Століття стогонів і страждань розтерзаного краю. Здається, нація накопичила не лише праведний гнів, а здобула гіркий досвід, особливо щодо того, що ні під чию руку не можна йти, особливо під  руку північного «брата», який переконав сотні разів, що його обійми такі ж гарячі, як і «брата» Курі (печенізького князя), «брата» Боняка (половецького) і «брата» Батия.  «Православний брат» напоїв вільний козацький люд не лише своїм «чорним молоком», а й поділився з ним  чорною долею кріпацтва. Довів його «права» до рівня безмовного бидла, яке можна продавати, обміняти на пса, програти в карти. Він облагороджував свій монголоїдний лик кров’ю вродливих українок, яких також масово переправляли в північний ясир.

Француз маркіз де Кюстін у 19 столітті досліджував російську імперію й робить такі висновки: «Російський державний лад…це перманентний військовий стан, який став нормальним станом держави… Деспотизм… цілком узгоджується з духом народу … який складається з рабів. Весь російський народ, від малечі до старших людей, сп’янів від рабства до втрати свідомості… Деспотизм на троні, але тиранія скрізь… Країна сваволі і насилля… держава, у якій неможливе щастя… росіянин  готовий відняти свободу у інших народів…живе і мислить, як солдат армії завойовників».

Нещасливий народ ніколи не може зробити щасливими інші народи, бо він переносить «кліше» свого існування, своїх традицій і свого життєвого устрою кругом, куди ступає його нога. А вона готова ступати, топтати і толочити все на своєму шляху із золотоординським завзяттям. Словом, «освобождать» чи то від волі, чи то від самого життя. І незмінно «во главє» цього «шествія» йде процесія з хоругвами, портретами батюшки царя та його замордованої таки ж вічними освободітєлями сім’ї. Церкву імперія завжди використовувала і використовує, як колись ординці застосовували пороки, якими трощили Золоті Ворота, щоб взяти Київ. Це сила  незрадливо-віддана імперії, що давно обміняла духовні цінності вічні на дочасні, а служіння Богу на служіння кремлю. У її слоганах переважає  -- «раскольнікі», «нєблагодатниє»,  оскільки вона щиро вірить, що визволення з-під ярма розкол, а благодать роздає,  як гуманітарну допомогу, таки ж Москва.

Преподобний Серафим Саровський  казав: «Мне убогому Серафиму, Господь открыл, что на земле Русской будут великие бедствия. Православная вера будет попрана, архиреи Церкви Божией и другие духовне лица отступят от чистоты православия, и за это Господь тяжко их накажет. Я, убогий Серафим, три дня и три ночи молил Господа, чтобы лучше лишил меня Царствия Небесного, а их помиловал. Но Господь ответил: «Не помилую их, ибо они учат учениям человеческим и язиком чтут Меня, а серце их далеко отстоит от Меня».

І попри те, саме в цей невільницький період свого буття нація доводить свою духовну потугу й інтелектуальну спроможність і народжує чи не найбільших своїх світочів: Г.Сковороду, Т.Шевченка, М.Гоголя, М.Березовського, Д.Бортнянського, А.Веделя, І.Франка, Л.Українку, М.Коцюбинського, М. Лисенка, К.Стеценка, О.Довженка, О.Потебню, А.Куїнджі, І.Рєпіна, М.Старицького, В.Вернадського, С.Крушельницьку, плеяду митців і багатьох інших, мудрих і талановитих. Народжує месників. А доля знову дарує шанс здобути власну державу і розпочати новий відлік історії. Навіть можна було поховати того коня, що міняє весь хід нашої історії. Історичний шанс таки ж заїхав 1917--1918-го на переможному коні. Але на переправі коня поміняли  на Троянського…

На історичну арену державотворення виходять харизматичні лідери: М.Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра, П.Скоропадський. Історик, що знає історію людства й України, здається, по днях її творення, отже повинен би мати міцний імунітет щодо помилок і непродуманих вчинків. Письменник, що мав би знатися на людській психології  та національному характері російського «брата» соціаліста. Запальний публіцист, патріот,  якого виключили з останнього курсу духовної семінарії за патріотичні почуття. І, врешті талановитий, з діда-прадіда воєначальник, сильний, впевнений, уміючий, вся біографія якого -- військова справа. Павло Скоропадський сповідував демократичні принципи, приватну власність, а ще наявність могутньої професійної армії. З цим не погоджувалася Центральна Рада, соціалістично мисляча й спрямована. Амбітний й авторитарний Петлюра покладався на «громадянську свідомість» мас, а не на реальну силу  поруч із невтомним завойовником, готовим відібрати свободу у будь-якого народу. Винниченко також покладався на «революційну свідомість» і робив свої численні помилки, не маючи ні досвіду, ні вміння творити державу. Та вірячи у російського «брата соціаліста». Словом, в українського Троянського коня був ще один додатковий орган -- невигубний романтизм у тих справах, де має домінувати суворий раціоналізм і виваженість дій.

Про єдність лідерів не йшлося. Петлюра ворогував із Винниченком, але обидва не сприймали і ворогували із Скоропадським, вважаючи його дії буржуазно-проросійськими, яких підтримують німецькі окупанти. (До речі, саме Центральна рада й попросила німців та австрійців допомогти вистояти проти більшовицької агресії в обмін на поставки сількогосподарської продукції).  Хоча сил і реальної військової спроможності цілком би вистачило відбити наступ більшовиків, але бездарне керівництво і невміння оцінити реальну обстановку завадило цьому. Ці дві постаті -- Скоропадський і Петлюра -- зійшлися на досить вузькій і вирішальній  дорозі: військовій  спроможності України, від якої й залежало, чи житиме новостворена держава, чи загине під наступом більшовиків.

Коли б коло керма молодої держави був мудрий Соломон, то він би, поза сумнівом, віддав би сповна перевагу і важелі управління армією Павлу Скоропадському. Бо ж він спадковий вояка -- нащадок уманського козака Федора Скоропадського, полковника Стародубського полку Івана Скоропадського, опісля -- гетьмана. Він з 13 літ учився в елітному військовому навчальному закладі. Бере участь в Японській війні,  як командир, і звідти виходить з  численними нагородами, відзначився у Першій світовій війні вже у званні генерала. І хоч весь цей досвід здобув у російській імперії, але щойно Україна вийшла з її складу, як він усі свої вміння військовика переніс в українські реалії, усвідомлюючи, що це найважливіша ланка, бо про російську агресивність і її вміння неволити світ знав не з розповідей, а відчув усе на власній шкірі. І наражається на спротив Центральної Ради, особливо Симона Петлюри, спокушеного як анархією у військових діях,  так і романтичними настроями. Справа не в тому, що він був сином полтавського візника і не міг похвалитися такою біографією, як Скоропадський. А втім, що він не володів ні  таким вмінням військового стратега, не мав такого досвіду, а отже запропонована ним «громадянська свідомість» замість регулярної армії, проти створення якої виступала Центральна Рада, довели свою неспроможність вже в перші дні, коли більшовицькі сили, підняті Євгенією Бош,  поповзли на Україну, щоб скинути Центральну Раду, і саме військовики  під командуванням Скоропадського зупинили цей наступ, роззброїли і відправили їх назад в Росію, не проливши ні краплі нічиєї крові. Захист  Києва й УНР -- забезпечували знову ж таки солдати Скоропадського.

Але ось з’явився кінь і запалив серця заздрістю. Це Петлюра не прощає генералу «наполеонівських намірів» і  робить все, щоб деморалізувати 60-тисячну армію Скоропадського. Залишає її без  продуктів, одягу, спорядження, якими були завалені склади. Військовики розійшлися по домівках.

Відсторонивши талановитого воєначальника, показали свою повну неспроможність перед наступом Муравйова. До кордонів України, станції Крути,  проти озброєного до зубів агресора вийшло 300 студентів, яких, як пташат, забили, перед цим роздягнувши.  Центральна Рада, її лідери, втекли з Києва, залишивши  народ на поталу розлютованому війську Муравйова. За десять днів було знищено 5 тисяч мирного населення. Розстрілювали кожного, хто розмовляв українською чи був у вишитій сорочці.

Павло Скоропадський діє так як і мав діяти мудрий і сильний лідер-патріот. Він створює опозиційну Центральній Раді «Українську громаду». На Всеукраїнському з’їзді хліборобів його було обрано гетьманом України. Народ підтримав нову владу, оскільки попередня показала свою  повну бездарність. Соціалісти віддали її .

Якою ж дорогою повів Україну гетьман Скоропадський і що встиг за дуже короткий час? Згуртував професіоналів у всіх галузях суспільного життя. Відновив право на приватну власність. Було прийнято державний бюджет, запрацювала власна валюта. Відновлено залізничне сполучення і налагоджено торгівлю з Німеччиною. А ще налагоджено дипломатичні зв’язки з багатьма європейськими країнами та тими молодими державами, що вийшли зі складу імперії. Аграрна реформа передбачала утвердження середнього класу -- селян-землевласників.  Знаючи Росію зсередини, гетьман розумів, що вона не відмовиться від своїх посягань на Україну, тому шляхом дипломатичних переговорів таки змусив радянську Росію визнати незалежність України. Окрім професійної а



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено