Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 січня, 2011

Нез’ясовна легкість буття

У Росії люди не можуть зрозуміти, наскільки вони наблизилися до фізичного знищення
Матеріал друкованого видання
№ 4 (169)
від 28 січня, 2011
Наступного дня після вибуху в аеропорту «Домодєдово» президент Росії Дмітрій Мєдвєдєв із суворим виглядом з телеекранів заявив, що відповідальні за можливість вчинення подібного теракту повинні бути жорстко покарані.

В уяві одразу постали неймовірні картини: Путін оголошує про свою відставку, вслід за ним Мєдвєдєв складає повноваження, а потім черга за Нурґалієвим, Жиріновскім, міністрами, чиновниками, депутатами. Причому не лише за нинішніми, а й за їхніми попередниками. Аж ніяк не їх мав на увазі президент. Йшлося, як виявляється, про тих, хто зайвого металошукача в аеропорту не встановив. І розмов же тепер про той непоставлений металошукач!..

А якщо б смертник убив людей не в залі прильоту, а, скажімо, при вході в аеропорт, чи легше було б? Тоді б мова зайшла про брак зовнішньої охорони. Наче можна пообтикати місто й країну металошукачами так, щоб вони справді перекрили шлях терористам. Наче немає вільного доступу до шкіл, дитячих садочків, торговельних центрів, метро, тролейбусів – де там іще людно?

Транспортники звинувачують персонал аеропорту, натомість останній тримає оборону, мовляв, ми тут до чого? Когось звільнять, когось понизять, а проти когось, диви, й кримінальну справу порушать. Правильно, адже незабаром вибори, активність вітається. Й знову ж таки, як зазвичай, як усі ці роки, впродовж яких нас підривають, зариється в пісок, забудеться, розсіється головне – справжня причина цих кривавих походів смертників у народ.

Те, що істинна причина криється в корупції вищої влади, в небажанні переділити нафтовий ринок не на свою користь, зрештою, в імперській гордині – цього, здається, пояснювати не варто. Проте вражає інше: які ми легковірні, як просто і залюбки йдемо на повідку в провокацій програми «Время»! Коли ми влаштовуємося перед своїми комп’ютерами й занурюємося хто у свої блоги, хто в читання опозиційної преси, коли ми за старою радянською звичкою сідаємо на кухні за пляшкою горілки, ми розумні, незалежні й самостійні. Проте варто лише відійти від комп’ютера, вийти з кухні чи, не дай Боже, увімкнути телевізор, як перетворюємося на електорат, синонімом до якого є «бидло». Я не маю на увазі весь світ, я про Росію. Ми такі милі інтелігенти, такі делікатні «пікейні жилети», стискаємо від злості кулачки, коли президент суворо запитує «Доколе?», й ствердно киваємо, коли прем’єр-міністр розпинається про те, скільки грошей він готовий виділити родинам загиблих. І ніхто чомусь не хоче запитати прем’єра: «Де той сортир, у який ви обіцяли зайти й у якому мали замочити терористів?» Чи терористи геть перевелись? Невтішна практика свідчить, що ні.

Водночас ми так активно долучаємося до розмов про колективну безвідповідальність, немов і справді віримо, що в загибелі людей винний брак металошукачів та одиниць охорони. Ми охоче долучаємося до будь-яких розмов, даючи політикам привід вважати себе напередодні передвиборчих кампаній виключно електоратом, а після них – взагалі ніким. 

Ми поступово перестаємо боятися, звикаючи до того, що на війні як на війні, – пекельна машина може спрацювати в будь-який момент будь-де. Ми навіть уже точно не знаємо, скільки терактів відбулося впродовж останніх 20 років, а якщо й пригадаємо, то переважно в пам’яті зринають вибухи в Москві, начебто жертви у провінціях неважливі. Звикли.

Неначе з рога достатку ллються розумні коментарі експертів й безглузді – чиновників, обіцянки жорстоко покарати – від президента й допомогти матеріально – від прем’єра. Решта суспільства після будь-якого теракту поділяється на два табори: один звинувачує в усьому путінський режим, другий – всіх чужорідців. Проте всі без упину кричать «Геть!» і говорять, говорять, говорять. Опозиція збуджується й голосно заявляє про себе. Націоналісти в інтернеті закликають людей бити кавказців, оголошуючи час і місце зборів. Жовті ЗМІ публікують на своїх шпальтах вартість наданих ним фото відірваних рук і понівечених трупів (певна річ, в доларах). Діячі культури вдають, що ніякої війни немає.

Й усі разом абсолютно не розуміють, що відбувається та як близько кожен до фізичного знищення. От тобі й маєш. Величезне місто Москва, півтора десятка мільйонів людей, а у списках загиблих / постраждалих все одно знаходиш знайомого чи знайомого знайомого. Світ не просто тісний, він крихітний. А країна, навіть така величезна, як Росія, й поготів мізерна.

Але потрібна неабияка гідність, щоби зберегти це мізерне утворення. Вже десять років третього тисячоліття минуло, а в нас тут середньовіччя панує. Ми не можемо навчитися достойно віддавати те, з чим не спроможні впоратися, й розпрощатися з тим, що сторіччями трималося на насиллі. Імперії не вмирають безкровно, вони тягнуть за собою жертви, замітаючи сліди кров’ю. А потенційні жертви ніяк не навчаться упиратися руками й ногами, не хочуть вправлятися у власній безпеці, йдучи на компроміс із монстром та не вміючи хоч якось об’єднатися. Хоч зі страху перед смертю, якщо іншого на думку не спада



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено