28 січня, 2011

Нез’ясовна легкість буття

У Росії люди не можуть зрозуміти, наскільки вони наблизилися до фізичного знищення
Матеріал друкованого видання
№ 4 (169)
від 28 січня, 2011
Наступного дня після вибуху в аеропорту «Домодєдово» президент Росії Дмітрій Мєдвєдєв із суворим виглядом з телеекранів заявив, що відповідальні за можливість вчинення подібного теракту повинні бути жорстко покарані.

В уяві одразу постали неймовірні картини: Путін оголошує про свою відставку, вслід за ним Мєдвєдєв складає повноваження, а потім черга за Нурґалієвим, Жиріновскім, міністрами, чиновниками, депутатами. Причому не лише за нинішніми, а й за їхніми попередниками. Аж ніяк не їх мав на увазі президент. Йшлося, як виявляється, про тих, хто зайвого металошукача в аеропорту не встановив. І розмов же тепер про той непоставлений металошукач!..

А якщо б смертник убив людей не в залі прильоту, а, скажімо, при вході в аеропорт, чи легше було б? Тоді б мова зайшла про брак зовнішньої охорони. Наче можна пообтикати місто й країну металошукачами так, щоб вони справді перекрили шлях терористам. Наче немає вільного доступу до шкіл, дитячих садочків, торговельних центрів, метро, тролейбусів – де там іще людно?

Транспортники звинувачують персонал аеропорту, натомість останній тримає оборону, мовляв, ми тут до чого? Когось звільнять, когось понизять, а проти когось, диви, й кримінальну справу порушать. Правильно, адже незабаром вибори, активність вітається. Й знову ж таки, як зазвичай, як усі ці роки, впродовж яких нас підривають, зариється в пісок, забудеться, розсіється головне – справжня причина цих кривавих походів смертників у народ.

Те, що істинна причина криється в корупції вищої влади, в небажанні переділити нафтовий ринок не на свою користь, зрештою, в імперській гордині – цього, здається, пояснювати не варто. Проте вражає інше: які ми легковірні, як просто і залюбки йдемо на повідку в провокацій програми «Время»! Коли ми влаштовуємося перед своїми комп’ютерами й занурюємося хто у свої блоги, хто в читання опозиційної преси, коли ми за старою радянською звичкою сідаємо на кухні за пляшкою горілки, ми розумні, незалежні й самостійні. Проте варто лише відійти від комп’ютера, вийти з кухні чи, не дай Боже, увімкнути телевізор, як перетворюємося на електорат, синонімом до якого є «бидло». Я не маю на увазі весь світ, я про Росію. Ми такі милі інтелігенти, такі делікатні «пікейні жилети», стискаємо від злості кулачки, коли президент суворо запитує «Доколе?», й ствердно киваємо, коли прем’єр-міністр розпинається про те, скільки грошей він готовий виділити родинам загиблих. І ніхто чомусь не хоче запитати прем’єра: «Де той сортир, у який ви обіцяли зайти й у якому мали замочити терористів?» Чи терористи геть перевелись? Невтішна практика свідчить, що ні.

Водночас ми так активно долучаємося до розмов про колективну безвідповідальність, немов і справді віримо, що в загибелі людей винний брак металошукачів та одиниць охорони. Ми охоче долучаємося до будь-яких розмов, даючи політикам привід вважати себе напередодні передвиборчих кампаній виключно електоратом, а після них – взагалі ніким. 

Ми поступово перестаємо боятися, звикаючи до того, що на війні як на війні, – пекельна машина може спрацювати в будь-який момент будь-де. Ми навіть уже точно не знаємо, скільки терактів відбулося впродовж останніх 20 років, а якщо й пригадаємо, то переважно в пам’яті зринають вибухи в Москві, начебто жертви у провінціях неважливі. Звикли.

Неначе з рога достатку ллються розумні коментарі експертів й безглузді – чиновників, обіцянки жорстоко покарати – від президента й допомогти матеріально – від прем’єра. Решта суспільства після будь-якого теракту поділяється на два табори: один звинувачує в усьому путінський режим, другий – всіх чужорідців. Проте всі без упину кричать «Геть!» і говорять, говорять, говорять. Опозиція збуджується й голосно заявляє про себе. Націоналісти в інтернеті закликають людей бити кавказців, оголошуючи час і місце зборів. Жовті ЗМІ публікують на своїх шпальтах вартість наданих ним фото відірваних рук і понівечених трупів (певна річ, в доларах). Діячі культури вдають, що ніякої війни немає.

Й усі разом абсолютно не розуміють, що відбувається та як близько кожен до фізичного знищення. От тобі й маєш. Величезне місто Москва, півтора десятка мільйонів людей, а у списках загиблих / постраждалих все одно знаходиш знайомого чи знайомого знайомого. Світ не просто тісний, він крихітний. А країна, навіть така величезна, як Росія, й поготів мізерна.

Але потрібна неабияка гідність, щоби зберегти це мізерне утворення. Вже десять років третього тисячоліття минуло, а в нас тут середньовіччя панує. Ми не можемо навчитися достойно віддавати те, з чим не спроможні впоратися, й розпрощатися з тим, що сторіччями трималося на насиллі. Імперії не вмирають безкровно, вони тягнуть за собою жертви, замітаючи сліди кров’ю. А потенційні жертви ніяк не навчаться упиратися руками й ногами, не хочуть вправлятися у власній безпеці, йдучи на компроміс із монстром та не вміючи хоч якось об’єднатися. Хоч зі страху перед смертю, якщо іншого на думку не спада