Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 березня, 2013

Кузьмін і дифамація «гласності»

Коли майже весь демократичний світ протягом тривалого часу наголошує на пануванні «вибіркового правосуддя» в Україні, перший заступник Генерального прокурора України Ренат Кузьмін вбачає найгіршу біду судової системи в іншому. А саме – у відсутності кримінального покарання за дифамацію.

Зауважимо, що дифамація – це публічне поширення дійсних або вигаданих відомостей, які принижують честь, гідність чи ділову репутацію громадянина або організації, зганьблення у пресі з метою вплинути на виконання ними своїх обов’язків.

У розлогій статті під не менш розлогою назвою «Дифамація як засіб незаконного впливу на суд та слідство в кримінальному процесі України» в одному з, м’яко кажучи, лояльних до Адміністрації президента видань пан Кузьмін імперативно пропонує поновити кримінальну відповідальність за скоєння громадянами цього «зла». Така «новела», на його думку, обов’язково має бути внесена до Кодексу про кримінальні проступки, схвалення якого, за словами Генпрокурора Віктора Пшонки, має відбутися на початку 2014 року.

Стаття доктора юридичних наук Рената Кузьміна (що, поза всякими сумнівами, написана ним особисто) відчутно претендує на глибоке теоретизування, а то й філософічність. Втім, вона радше розрахована на масовий попит (як піар-підготовка до введення в законодавство руйнівної для свободи преси, а отже, і для всього українського суспільства норми), аніж на людей, котрі хоча б на йоту ознайомлені з міжнародними правовими стандартами й судовою практикою в означеній сфері.

Попри це, подібний опус оголює те, що відбувається нині в мізках очільників владно-режимної групи з реформування кримінального закону. Вочевидь, робота над новим кодексом вже таємно вирує за лаштунками АП. І, власне, навіть не є секретом Полішинеля, хто саме цей процес очолює. Згадана стаття Рената Кузьміна є очевидним сигналом того, що найближчим часом свободу ЗМІ в Україні може бути поховано за допомогою всього-на-всього повернення старої пострадянської норми, що криміналізує наклеп.

Адже опукла розмитість поняття й ідеальна для необмежено-фривольного тлумачення дескрипція «складу злочину», вочевидь, уможливить покарання журналістів за розкриття будь-якої некомпліментарної щодо влади інформації. Скажімо, про Межигір’я, президентські гелікоптери й майданчики, нерухомість суддів і прокурорів, бюджетні тендери з компанією «старшого сина» як єдино-безальтернативним учасником тощо. 

Здавалося б, громадськість і журналісти полегшено зітхнули минулої осені, коли їм вдалося шляхом потужного інформаційного та мітингового спротиву «поховати» відомий законопроект нардепа від Партії регіонів Віталія Журавського (руками котрого влада збиралася реанімувати кримінальну відповідальність за наклеп). Втім, режим Януковича вже неодноразово засвідчував, що будь-яка «перемога» його опонентів є річчю хисткою і тимчасовою, а всі буцімто «чесні» домовленості поміж владою і суспільством перша може за слушної нагоди легко «зламати об коліно».

Достатньо навести лишень кілька прикладів із міжнародного правового досвіду, щоби щонайменше засумніватися в науковій сумлінності доктора права з прокурорськими «еполетами». Котрий, широко оперуючи чинними правовими нормами щодо дифамації у країнах об’єднаної Європи та США, із незрозумілих причин нехтує величезним масивом правозастосування й судової практики на терені «дифамаційних» справ у згаданих державах і насамперед у Європейському суді з прав людини. Здається, вибірковість – каїнове тавро чинного режиму Януковича, яке може застосовуватися не лише до правосуддя й «наукової» аргументації, а й до всіх інших сфер нинішнього українського життя.

Так, добродій Кузьмін апелює до чинної кримінальної відповідальності за дифамацію у Франції, закріплену ще «революційним» Актом про пресу 1881 року. Водночас цілковито ігнорується той факт, що востаннє ця норма застосовувалася судами ще за часи президентства генерала Шарля де Голля (1959–1969).

Ба більше, покарання за наклеп та образу честі, гідності й ділової репутації вельми рідко застосовуються судами й інших європейських країн (якщо суди і вдаються до таких кримінальних вироків, то їхні рішення, як правило, скасовують вищі апеляційні інстанції; або ж порушення права на свободу слову набуває широкого резонансу у рішеннях Європейського суду з прав людини). Натомість є значний масив «кейсів», про які пан Кузьмін або не знає, або ж удає, що йому про них невідомо.

Так, 1968 року у Великій Британії Суд Об’єднаного Королівства (апеляційний відділ Судової лави Королеви) відмовився звинуватити у неповазі до суду одного з парламентаріїв за опубліковану ним статтю, в якій було піддано жорсткій критиці Апеляційний суд. «Жодна критика судового рішення, навіть активна, не може становити неповагу до суду, якщо вона не виходить за межі достатньої ввічливості та сумлінності», – такою була аргументація судового рішення (цит. за: Іванов В. Ф. «Медіа та політреклама у дзеркалі закону». – К., 2001).

Інший приклад стосується Німеччини, де законодавство щодо дифамації є чи не найжорсткішим у ЄС. В рішенні по одній зі справ 1979 року Федеральний Конституційний Суд визначив, що журналістові не можна заборонити відвідувати судові засідання, навіть якщо він друкує критичні статті про суд.

Симптоматично, що, наводячи приклади покарань за неповагу до суду з прецедентної практики США, Ренат Кузьмін з невідомих причин ігнорує справу «New York Times проти Саллівана» (1964), котра має безпосередній стосунок до проблеми дифамації і давно вже стала класичною у царині свободи преси не лише в США, а й у всьому цивілізованому світі.

Ця справа виникла з позову відомого політичного діяча проти газети, що гостро критикувала його офіційні дії. Як зазначає у своїй монографії «Порівняльне прецедентне право з прав людини» (К., 2002) суддя ad hoc Європейського суду з прав людини від України Станіслав Шевчук, «Суд у своєму рішенні виклав принцип, за яким у справах про наклеп на політичних діячів чи посадових осіб свобода слова, зокрема свобода преси, вимагає більшого захисту, аніж такий діяч чи посадова особа».

Знаковими у сенсі неправомірного застосування державою кримінального покарання за дифамацію є, зокрема, такі попутні формулювання Суду, які є невід’ємною складовою самого рішення: «Обговорення питань, що становлять громадський інтерес, має бути вільним, розумним та відкритим, може включати сильні, пристрасні, шокуючі, а іноді неприємні випади проти уряду та посадових осіб… Ті, що перемогли у боротьбі за нашу незалежність… боялися нав’язаної законом тиші – найгіршого з усіх аргументів сили. Передбачаючи можливість урядової тиранії, вони обачно додали до Конституції поправки, щоб забезпечити гарантію свободи слова».  

Врешті-решт, закликаючи відновити в Україні ув’язнення за «слово» (нехай і зафектовано-образливе стосовно служителів Феміди), чому би добродієві Кузьміну не згадати, скажімо, справу «Де Хес і Гійзельс проти Бельгії», за якою Страсбурзький суд виніс рішення 1997 року? «Двоє дітей перемелено жорнами «машини правосуддя» Бельгії», «Кровозмішення дозволено у Фландрії завдяки бельгійському суду», «Перекручена юстиція»… Не останньою чергою завдяки таким газетним заголовкам національний бельгійський суд покарав двох журналістів штрафами й ув’язненням за вельми жорстку критику «на межі» щодо суддів, котрі, нехтуючи достовірними фактами, все ж таки вирішили справу на користь тамтешнього високопосадовця. Йшлося про встановлення його опіки над двома малолітніми дітьми, стосовно яких (і це було ґрунтовно й фактажно досліджено й оприлюднено журналістами раніше) згаданий «державний діяч» неодноразово припускався сексуального насильства.

ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що не підтримує грубі, жорсткі висловлювання в пресі. Проте за сутністю ідей, які були висловлені, та поданої інформації стаття 10 Європейської конвенції з прав людини захищає право журналістів на висловлювання. Тобто вони мали право критикувати суд навіть у жорсткій формі, оскільки «порушили питання, у висвітленні якого зацікавлене все суспільство». У підсумку, бельгійська держава відшкодувала матеріальні та моральні збитки цим двом журналістам, і вони були визнані невинуватими.

Така логіка і мотивація ЄСПЛ у вищезгаданому рішенні, вочевидь, є геть неприйнятною для одного з українських топ-прокурорів (судячи з позиції й аргументації, висловлених ним у своїй «дифамаційній» статті). Так само, як і засадниче тлумачення Страсбурзьким судом свободи вираження поглядів: критика публічних осіб має значно ширші межі порівняно з пересічними громадянами; правдивість же оціночних суджень довести неможливо, а відтак: висловлені в медіа, вони не можуть бути «складом кримінального злочину» (справа «Лінгенс проти Австрії», 1986 р.).    

Добродій Кузьмін у своїй статті виокремлює ще двох «ворогів», котрі «дифамаційно» (а отже, як на його думку, «злочинно») перешкоджають прокуратурі та судам відправляти свої «божі функції» в частині кримінального обвинувачення й правосуддя. Це – речники Європейського Союзу (і «закордонний» комісар Штефан Фюле), а також «штучні акції протесту». Попри всю очевидність юридичного абсурдизму в означених візіях, все ж зазначимо, що, по-перше: тут виразно тхне а-ля сталінським осудом «міжнародних імперіалістичних агентів»; по-друге ж, навіть у широко критикованому опозицією і громадськістю законопроекті № 0918 «Про свободу мирних зібрань» прокуратура й суди бігме не входять до переліку місць, де забороняється проведення протестних акцій. 

Зрештою, чи не впливав сам «другий» прокурор країни на суди і чи не перешкоджав неупередженому судочинству, здійснюючи свої піар-вояжі за кордон (що є ноу-хау для українських прокурорів) і без наявного судового рішення намагався переконати західний світ у тому, що Юлія Тимошенко є «злочинцем»?

Що ж до ролі і місця мас-медіа у суспільстві (якими їх бачить перший віце-генпрокурор), то тут уже й поготів. Ґрунтуючись на вищезгаданій статті, останні мають право робити лишень три речі: а) озвучувати генеральну лінію правлячої партії, б) висвітлювати винятково і позитивно ті новини й оцінки щодо влади й правоохоронної системи, які їм (себто медіа) буде дозволено оприлюднювати і в) мовчати. Решта – дифамація, за яку мусить наставати кримінальна відповідальність.

І насамкінець. Після обурливої реакції журналістів, медіа-спільнот і профспілок на вербальну спробу Рената Кузьміна перевести «правові годинники» на 12 років назад і криміналізувати дифамацію прес-секретар президента України Дарка Чепак взялася запопадливо всіх переконувати у тому, що, мовляв, «без консультацій з експертами та представниками громадського суспільства закон про наклеп не схвалюватимуть».                                                         



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено