Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 березня, 2013

Картка киянина: Собака бреше, а караван іде

І це правильно, караван, якщо цією назвою називати державу і суспільство, справді має рухатися весь час уперед, не зупиняючись, для того щоб розвиватися і щодня досягати нових і нових позитивних результатів. А якщо той, хто заважає розвитку держави і суспільства (умовно назвемо його собакою, який гавкає), перешкоджає цьому процесові, то безумовно, чути цей гавкіт треба, але розбудовувати державу і суспільство необхідно, не зважаючи на нього.

Однак інколи складається зовсім інша ситуація. Спробуймо задуматися: чи не наш це випадок, коли собаками, які гавкають, є саме суспільство? В цьому конкретному випадку – це громада міста Києва, тобто мешканці (суспільство) столиці, насамперед інваліди, ветерани, діти, інші незахищені верстви населення, які «гавкають» вже щонайменше два роки (і до того ж голосно!). Але київський караван, до речі, значною мірою нелегітимний, бо кияни (суспільство), з одного боку, частину його не обирали, з іншого – не надавали йому деяких повноважень, які він (караван) виконує, й оком не змигнувши, іде, і, попри гавкіт суспільства, не радячись із ним, не цікавлячись його думкою, не узгоджуючи з ним життєво важливих для цього суспільства питань, продовжує робити свою справу.

Можливо, й тому, що його ніхто не обирав, він і не підзвітний і, відповідно до озвученої тези, без будь-якого остраху виконує завдання, кимось йому поставлене і комусь вигідне, але явно не киянам і не київській громаді, а загалом і державі.

Саме тому назву цієї статті варто було б змінити, назвавши її крилатим висловом Бармалея з фільму «Айболіт-66». Отже,

«Я робитиму людям добро, і хай вони спробують його не прийняти

Давайте спробуємо з’ясувати, як ця картка запроваджувалася, заради чого це робилося і чого пересічному киянину чекати від цього нововведення. Для того щоб згадати історію картки киянина, слід повернутися в 2006 рік, коли з метою ефективнішого вирішення зазначених проблем на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 09.06.2006 року №814 «Питання створення комп’ютеризованої системи «Картка обліку соціальних пільг», поширення безготівкових розрахунків із використанням спеціальних платіжних засобів, а також розпорядження Кабінету Міністрів України від 29.11.2006 року №585-р «Про затвердження плану заходів щодо реалізації основних напрямів удосконалення системи соціальних виплат населенню» було передбачено розробку зразка електронної соціальної картки та порядку її застосування в системі органів праці та соціального захисту населення.

Того ж року київська міська влада, тоді ще на чолі з Леонідом Черновецьким, зробила досить активну спробу «ощасливити» мешканців міста цим нововведенням. В лапках зазначимо також, що, мабуть, за дивним збігом обставин, черговий виток російської політики, спрямованої на монетизацію пільг, розпочався на рік раніше, тобто в 2005-му. Що це було: низькопоклонство перед розумним «старшим братом» чи намагання вирішити проблеми власних мешканців? Після усіх «подвигів» космічного мера та його молодої команди в останнє чомусь слабо віриться.

Але так чи інакше до реального введення картки киянина тоді, в 2006-му, руки так і не дійшли. Що й не дивно, зважаючи на те, що більшість всеукраїнських громадських організацій інвалідів на той час виступила різко проти монетизації пільг, справедливо вважаючи, що від такого нововведення інвалідам нема чого очікувати. Та й у Росії цей процес чомусь (дивно, чому б це, якщо людям хотіли зробити краще?) дістав шалений опір пересічних громадян, причому вимагали вони не лише повернення натуральних пільг, а й відставки федеральної та місцевої влади.

Наступного разу до ідеї картки киянина повернулися 2009 року, коли з 01 травня як експеримент в Києві планували ввести так звану соціальну картку киянина для соціально незахищених верств населення. Сам експеримент мав тривати до 1 грудня того ж року, однак його не було втілено через брак коштів.

І ось 2010-го ідею соціальної картки реанімували, дещо «підлакували», а отже, зробили цілком придатною до нового життя. Це життя їй подарували нові законодавчі акти. Цього самого року розпочинається цілеспрямована пропагандистська кампанія, яка має за мету довести, що саме Міжнародний валютний фонд та європейська спільнота наполегливо радять Україні перейти на адресну допомогу. До цієї тези ми ще повернемося дещо згодом, а наразі зазначимо, що українська влада чомусь вирішила трактувати ідею адресної допомоги саме як ідею введення соціальних карток. Цікаво, чому?

Якщо припустити, що картка киянина вводиться через те, що МВФ справді хоче оптимізувати витрати, то чому б не оптимізувати спершу доходи найбагатших верств населення, а відтак переходити до оптимізації того мізеру, який держава дає своїм найбіднішим громадянам. Це було б слушно, особливо, зважаючи на те, що, за даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, які оприлюднила завідувачка відділом дослідження рівня життя населення Л. Черенько, найбільше соціальних пільг в Україні отримують багаті громадяни.

«10% найбідніших українців від системи пільг мають 2%, а 10% найбагатших – 22%. На десять груп поділене все населення: від найбіднішого до найбагатшого. Якщо взяти цю криву, то вона від кожної наступної групи зростає, тобто що багатша людина, то більше вона має від системи соціальних пільг», – повідомила Л. Черенько на прес-конференції в Києві. Вона констатувала, що перерозподіл коштів платників податків відбувається не «на користь бідних, а в бік багатих».

Ось за це б питання насамперед і взятися. Але ні. Певно, останні гроші в кишенях найбідніших українців не дають спокійно спати їхнім найбагатшим співгромадянам. І це при тому, що Україні відомий негативний досвід Росії в царині монетизації пільг. Тим більше, що в минулому Міністерство праці та соціальної політики України кілька років поспіль вже намагалося переконати громадські організації інвалідів у необхідності та прогресивності цього кроку, але дістало рішучу відсіч. Але тоді з громадськістю принаймні порадилися, винесли питання на обговорення, вислухали думки її представників. Зараз же не було зроблено і цього. А навіщо? Народ має знати своє місце, а як і куди йому йти та що при цьому робити, знають розумні чиновники, які представляють органи влади.

Але менше з тим, повернімося до самої ідеї. 11 жовтня 2010 року Кабмін ухвалив рішення створити єдину інформаційно-аналітичну систему обліку й управління коштами соціальної сфери і запровадити електронну соціальну карту (ухвала №947). Головним виконавцем і координатором нововведення було Міністерство фінансів. Пілотні проекти мали запрацювати в Києві, Харківській і Чернівецькій областях. До того ж Мінфін мав передбачити в проекті держбюджету на 2011-й і подальші роки кошти для впровадження електронної соціальної карти (залишається лише здогадуватися, звідки забрали тоді і мають забрати зараз, щоб додати в цьому напрямку).

Вже протягом 2011 року більшість київських ЗМІ доводить, що єдине благо для зневірених в усьому найбідніших киян – соціальна картка. Лише вона вирішить їхні проблеми.

Так, наприклад, 16 серпня 2011-го відбувся круглий стіл на тему «Картка киянина: якою вона має бути?», організаторами якого були Київська міська асоціація роботодавців та Ресурсний центр «Гурт». Аналізуючи виступи більшості учасників круглого столу і результати спілкування, можемо зауважити, що домінували дві думки: або ініціатори цього проекту самі достеменно не зрозуміли, що саме вони хочуть створити (і байдуже, з якої причини це відбувається), або нас укотре намагалися ошукати. Як на думку нашої організації, яка також була учасником цієї дискусії, головною метою нововведення, що називається «картка киянина» було (і залишається) просте і зрозуміле бажання – «впорядкувати пільги», а по суті позбавити цих пільг і без того малозахищені верстви населення.

Дуже влучно схарактеризував цей процес народний депутат VІ скликання К. Куликов, котрий також був присутній на вищезгаданому круглому столі. Він назвав введення картки киянина возом, який ставлять попереду коня, сподіваючись, що віз потягне коня за собою. І справді: база даних малозабезпечених киян не створена, як використовуватимуться картки, до ладу ще не зрозуміло. Зрозуміло лише одне: картки треба вводити, причому якнайшвидше. І ніхто з київської мерії, продукуючи цю ідею, не запитав у суспільства і насамперед у малозахищених верств населення, чи потрібна така картка взагалі. А навіщо запитувати? Посадовці краще за інвалідів, пенсіонерів тощо знають, як і що для них треба робити.

Тоді, як і зараз, нас запевняли, що від картки киянина слід очікувати лише позитиву, бо негативу не може бути апріорі. Казали про те, що введення соціальної картки спрямоване наамперед на впорядкування пільг, обмеження кількості пільговиків, а найголовніше – є цілком добровільним. Звісно, чиновників можна зрозуміти: вони змушені хвалити (або принаймні захищати) те, що мають хвалити (або знову-ж таки захищати), за родом своєї діяльності. Бо хто ж залишить на робочому місці чиновника-вільнодумця? Ось і кажуть те, що мають казати.

Мені можуть закинути, що я перебільшую, що соціальна картка киянина, як було задекларовано, створюється саме для того, щоб збільшити спеціальні виплати малозахищеним верствам населення.

Але спробуємо з’ясувати, чи справді картка киянина є таким позитивним зрушенням для спільноти, зважаючи на те, що вона вже стала своєрідним об’єктом дефіциту і приводом для скарг ображених виборців. Попри всі зауваження і застереження громадськості, попри недосконалість самої системи і її невідповідність стандартам, дедалі більше киян стає нарешті «щасливими» власниками широко розрекламованої картки киянина. Та чи вона виправдає покладені на неї сподівання?

Спочатку планувалося застосувати картку лише в міському транспорті, для тих категорій населення, які мають пільги на проїзд. До речі, останні самі по собі є дуже цікавими. Чого варті, наприклад, пільги на проїзд в міському транспорті для народних депутатів? Окремим рядком визначені пільги на проїзд для народних депутатів-інвалідів, а також для осіб, які супроводжують народних обранців з 1-ю групою інвалідності. Що це, як не фарс?

Повертаючись до проїзду в міському транспорті за допомогою картки, хотілося б зауважити, що вже розроблений план, згідно з яким в усьому міському транспорті, як наземному, так і підземному, мають бути встановлені автоматичні турнікети, що яким даватиме хід квиток на проїзд чи соціальна картка. Як на перший погляд, все добре: маєш картку – маєш право на проїзд. Але як бути в такому випадку з правом добровільно взяти картку або відмовитися від неї, задекларованим київською владою? Тобто право відмовитися є, а от права на проїзд в такому разі немає.

Знову ж таки постає запитання, звідки за умови тотальної бідності нашої держави і відсутності коштів на найнеобхідніші витрати, київська влада візьме гроші, при тому чималі, на встановлення турнікетів? Нам неодноразово казали, що ці витрати, мовляв, будуть покриті з незалежного джерела, принаймні на початковому етапі. Тобто проект фінансуватимуть спонсори.

Тоді ще одне питання: а яка ж зацікавленість цих спонсорів? Хто за власні кошти погодиться виготовити від 1,5 до 3 млн карток киянина, керуючись у своїй діяльності лише благом мешканців рідного міста? Хто встановить турнікети? Найімовірніше, схема є дуже простою: хтось один лобіює власний дозвіл на виготовлення карток, чудово знаючи, що з часом він отримає неабиякий прибуток. Турнікети, встановлені хоча б в ¼ міського транспорту, користуватися якими можливо лише за допомогою картки або проїзного квитка, будуть встановлені за спонсорські кошти, а потім сума, витрачена на це, відіб'ється.

Мабуть, саме тут слід шукати причину подібного альтруїзму, який передбачає в подальшому отримання повного замовлення на виготовлення карток. Тобто введення карток лобіюється під чиєсь замовлення. Не слід скидати з рахунків також тендерні відносини в Україні, через які, поза сумнівом, визначався банк для обслуговування карток, не варто не зважати й на банківський інтерес, а також фіскальні навантаження, які компенсують втрати цих, так би мовити, транзитних схем.

Якщо ж зазирнути трохи глибше, то справжнім змістом введення карток киянина, як і інших подібних документів, може бути ідея переформатування фінансових потоків, серед яких не найменшим за обсягом є соціальний. А отже, знову відібрати у бідного і віддати багатому. Це припущення є не таким вже й безпідставним. Принаймні ми його взяли не з повітря, хоча можна зауважити, що воно, вибачте за каламбур, десь у повітрі висить. Висновку про те, що це припущення має серйозне підґрунтя, можна було дійти ще 2011 року, прослухавши виступ одного з народних депутатів України у передачі «Київський час» з Реною Назаровою.

У громадськості немає підстав ставити під сумнів висловлену думку чи відкидати її як безпідставну. Громадськість робить висновки і припущення з конкретних дій і кроків представників органів влади, бізнесу, ЗМІ тощо. А для оцінювання правильності або законності тих чи інших дій є відповідні гілки й органи влади. Але ніякі припущення і висновки не виникають на порожньому місці, для цього завжди є конкретні підстави. І поки що, на жаль, ніхто не розвіяв сумнівів та висновків громадськості в тому, що її (громадськість) знову намагаються ошукати і хтось намагається вирішити власні проблеми їхнім коштом.

Але ми трохи ухилилися від основної теми. Колись, коли ідея картки ще обговорювалася, з роз’ясненнями основного змісту соціальної картки неодноразово виступав заступник голови КМДА Р. Крамаренко, за словами якого, якщо раніше йшлося про запровадження цього проекту переважно на транспорті, то тепер влада столиці вирішила значно розширити сферу дії соціальної картки. «Тобто завести на неї не тільки право громадянина на безкоштовний проїзд, а й решту пільг, передбачених чинним законодавством. Йдеться, зокрема, і про отримання субсидій на оплату послуг ЖКГ», – пояснював Р. Крамаренко.

Далі – більше. На сьогодні вже досягнуто домовленостей з однією аптечною мережею щодо обслуговування власників карток киянина саме в цій мережі. Уявіть собі лишень, як від такої монополізації пільг на отримання життєво необхідних ліків виграє ця аптечна мережа! Встановлюєш будь-яку торговельну надбавку на собівартість ліків, робиш невелику знижку, і готово! Якщо раніше пересічний киянин міг скористатися своїм правом на отримання ліків за пільговою ціною в будь-якій аптеці, то нині – зась. Така от турбота про ближнього.

Таким чином, соціальна картка киянина є за своєю суттю монетизацією, тобто перерозподілом пільг, від якого постраждають інваліди, ветерани і діти, а інших привілейованих пільговиків це не торкнеться. Весь попередній процес із введенням картки киянина, а спочатку – соціальної картки для пільговиків по Україні, запевняє нас в тому, що саме ці категорії постраждають від введення картки киянина. Всі попередні виступи представників київської влади, прес-конференції, статті, не лише не переконали нас, що ця картка принесе добро, а дедалі більше запевняли в тому, що все буде так, як ми боїмося. Найкраще підтвердження цьому якраз і є кулуарність ухвалення цих рішень і упорне недопущення представників громадських організацій інвалідів, ветеранів та пенсіонерів для того, щоб ці організації спільно з київською владою розробляли, узгоджували і затверджували (тобто давали згоду) санкцію на створення такого проекту. Всі ці факти змушують нас активно виступати проти введення картки і вимагати, щоб без погодження з громадськістю, профільними всеукраїнськими і київськими громадськими організаціями проект «соціальна картка киянина» не був введений в дію.

Цікаво, скільки чиновників годується на системі пільг? Величезний штат чиновників, що далекі від проблем мало захищених верств населення, але годуються на тому, що в державі є інваліди, ветерани, пенсіонери, тобто на системі пільгового забезпечення. Якщо називати речі своїми іменами, з державного бюджету отримують кошти тисячі людей, які не приносять жодної користі суспільству, а паразитують на малозахищених категоріях населення, практично все життя, від першого місця роботи до пенсії, практично нічого не вміючи робити, живуть за рахунок того, що «присмокталися» до розподілу бюджетних коштів і розподілу пільг.

І ось тут постає нове запитання: чи не варто взагалі скасувати систему пільг? Адже з введенням картки киянина постраждають саме малозахищені верстви населення. То чи не варто взагалі лишити соціальні гарантії для інвалідів, дітей та людей похилого віку, (в Швеції – комунізм в соціальному аспекті), а решту пільг скасувати як непотрібну систему пільг, яка знищує державу, створює в країні корупцію?

Наведемо лише один приклад. Росіяни, навіть москвичі, переможці в різних номінаціях Фестивалю творчості інвалідів, який проводить ВГО «Всеукраїнська профспілка працездатних інвалідів», мало не плакали, коли працівники київського метрополітену їх, іноземців, не лише пропускали в метро безкоштовно, за російськими посвідченнями, а й супроводжували, надаючи всю необхідну допомогу незрячим та інвалідам на візку. Росіяни не лише забули про те, що таке ставлення до інваліда взагалі ще можливе, адже інвалід-сибіряк чи мешканець Підмосков’я жодних пільг в Москві не має. Безкоштовний чи пільговий проїзд росіянин має не по всій території Росії, а лише в місцевості, де він постійно проживає. Картки ще й відрізняються в окремих містах. І це, коли, наприклад, в Лувр інвалід, незалежно від того, росіянин він, українець чи француз, проходить безкоштовно.

Між тим, у пресі ми знайшли схвальні відгуки щодо введення подібних карток на російських теренах. Щоправда, не від інвалідів чи пенсіонерів, які є головними споживачами запровадженої в Росії послуги, а від журналістів. На початку статті представник ЗМІ, який, на щастя, не потрапляє до категорії соціально незахищених верств населення, розповідає про закордонний досвід, підтримуючи ідею соціальної картки. Дозволимо собі сказати кілька слів, адже вона говорить нібито про закордонний досвід щодо введення соціальної картки, на кшталт картки киянина в столиці.

Дивує, що журналістка не помітила, певно, через досвідченість, що картки, про які вона згадує у Фінляндії та в інших європейських державах, ніяк не пов’язана з аналогічною карткою киянина, бо вони, ці європейські картки, задумувалися і вводилися не як соціальні картки, а такі, що виконували і досі виконують, хоча і трошки в іншому вигляді, фінансові і банківські функції. Завдяки введенню і поширенню їх у Європі дійсно практично вирішена проблема з обігом у фінансовій сфері великої кількості готівки. Такий перебіг справ є не лише зручним, а й виконує функцію фінансового контролю. Це важлива, велика і серйозна тема для обговорення, що, однак, ніяк не пов’язана з цією статтею, ні з соціальними картками.

Що ж стосується соціальної картки в Росії, то вже неодноразово писалося і говорилося про ту велику проблему, яку введення цих карток створило для соціально незахищених верств населення. Дай боже, щоб авторам, які прославляють введення соціальних карток за російськими стандартами, ніколи не довелося на собі випробувати цей експеримент. Інваліди ж, як російські, так і багато громадян України, відчули його на собі, а отже, знають, чого цей експеримент вартий. Іноді складається враження, що або не всі дописувачі розуміються на проблемі, про яку пишуть, або справді публікації виконані на замовлення, не так вже й важливо, на чиє, в державі становлять аж надто великий відсоток. Безумовно, кожен заробляє кошти, як уміє, але як же будувати цивілізоване суспільство за міжнародними стандартами, як вимагати від кожного члена громади, щоб він віддавав цьому суспільству своє серце і душу, якщо лікар не дотримуватиметься клятви Гіппократа, юрист керуватиметься не законом, а інтересами власного гаманця, ЗМІ надаватимуть не реальну інформацію, а ту, за яку заплатять більше тощо.

І наостанок. На початку цього невеличкого дослідження ми згадували, що соціальні картки вводяться в нашій державі, нібито на вимогу Міжнародного валютного фонду з метою підвищення адресності соціальної допомоги.

В жодному офіційному повідомленні про результати переговорів, домовленостей тощо з МВФ або вимог, висунутих цією організацією, не було офіційної інформації про самі вимоги. Не заглиблюючись у дискусію про те, були такі вимоги чи ні з боку МВФ, добре це чи погано, з якою метою і з яким обґрунтуванням таких вимог МВФ звертався до України, зазначимо, що спиратися слід насамперед на офіційні документи, але найголовніше навіть не це. Певно, якщо припустити, що МВФ виставив вимоги до України щодо адресності надання підтримки, що в цілому не є хибною вимогою, то напевне результатом адресної допомоги (соціальної картки киянина, соціальної картки мешканця Чернівецької або Харківської областей) мало б бути не погіршення соціального становища ветеранів, пенсіонерів, інвалідів.

Тим більше, результатом введення цієї картки не мало бути отримання дивідендів та закріплення пільг цілої низки привілейованих пільговиків, кількість яких становить близько 50 категорій. А також отримання привілеїв і дивідендів категоріями суспільства, які, попри наявність квартир, машин, дач, мають і субсидії, і достатні для комфортної життєдіяльності пенсії, зарплати, пільги.

Від введення соціальних карток не мають отримувати якісь преференції чиновники і депутати різних рівнів, які попри те, що є слугами народу, насправді комфортно живучи за рахунок податків громадян, мають відповідно до чинного законодавства практично всі в нашій країні можливі і неможливі пільги.

Перш за все метою запровадження соціальної картки, як і будь-якої іншої адресної допомоги, має бути покращення становища найбідніших верств населення завдяки продуманій формі такої адресної допомоги (законодавчий акт з механізмом його виконання – соціальна чи інша картка, така гарантована, як в цивілізованих європейських країнах допомога без будь-яких карток) і ліквідацію всіх інших (близько 50) пільг для соціальних груп, які за своїм статком цього не потребують.

Недарма в самій цій Європі, звідки цілком справедливо до нас, як до країни, що претендує також бути цивілізованою, надходять поради і побажання, такими не пільгами, а гарантованими послугами користуються лише інваліди, люди похилого віку і діти. А пільг у такому вигляді, як в Україні, окрім деяких пострадянських країн, взагалі більше ніде немає. І там щодо соціального становища цих категорій не лише проблем немає, а вони, ці проблеми, реально вирішені.

Що ж тут дивного, коли МВФ чи інші європейські структури, володіючи механізмом подолання соціальних проблем, намагаються порадити і нам, як швидко та ефективно їх подолати. І нічого складного вигадувати тут не потрібно: майже всі чиновники різних рівнів були в Європі та на власні очі бачили пропоновані нам результати. Необхідно лише скористатися цим досвідом і втілити його в Україні. Але механізм наших соціальних карток та нашої адресної допомоги чомусь відрізняється і результат, відповідно, також. Як у Жванецького: інгредієнти ті самі, рецептура така ж, але їхні ліки лікують, а наші – чомусь ні.

Не треба дурити себе, інших і одне одного! Якщо не говорять, то це ще не означає, що не бачать і не розуміють. А те, що не говорять – то з різних причин. Назва однакова і інгредієнти майже однакові, а от монетаризація пільг відбувається лише за рахунок пільг, пенсіонерів і дітей. Всі ж інші як отримували їх, ці пільги, так і отримують, в тій чи іншій формі.

Тому громадськість і незадоволена, тому вона і вимагає, щоб не чиновник, який все, що не робить, обертає для своєї користі, а суспільство вирішувало, узгоджувало і контролювало. А у суспільства є свої представницькі органи –  третій сектор, тобто неурядові організації. І знову-таки відповідно до досвіду і практики цивілізованого світу, питання, які стосуються життєдіяльності та добробуту членів цього суспільства, неможливо, неетично і непорядно вирішувати, не зважаючи на думку громадськості, не погоджуючи з нею. Отже, не лише назва має відповідати і правильною має бути піар-політика, якою можна, володіючи механізмами, переконати, що все правильно і все на користь суспільства, а і суть проблеми, а халва, обіцяна соціальною карткою, вже з 2011 року гірка. Зараз же, попри солодку патоку, взагалі щелепи зводить.

І суспільство вже так часто сприймало на віру майбутнє добро, яке, на жаль, так ніколи і не перетворилося на добро, що не хоче робити цього надалі. Отже, давайте цивілізовано, спільно: влада, суспільство, ЗМІ тощо, планувати і виконувати роботу. Чи той, хто при владі, чи той, хто хитріший, чи той, хто багатший, а всі інші – статисти, кому що дістанеться.

Ми сподіваємося, що і президент втрутиться в ситуацію в Києві та не дасть місцевій владі на власний розсуд вирішувати долю громадян столиці України, і уряд не залишиться осторонь цієї проблеми.

А суспільство залюбки підтримає справедливі, розумні та правильні ініціативи й допоможе за принципами місцевого самоврядування, як в місті Києві, так і в інших містах та місцевостях України, вирішити питання впорядкування пільг так, щоб від цього отримувала позитивний результат як вся місцева громада в цілому, так і окремі, зокрема і найбідніші та малозабезпечені верстви цієї громади. Навіть незважаючи на їхнє соціальне становище, фізичне здоров`я, політичні або релігійні переконання чи будь-які інші критерії.



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено