Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
14 травня, 2010

Зійдіть із книжкового Олімпу!

У гонитві за модою й мамоною українські видавці ризикують залишити нас поза межами світового літературного процесу
Матеріал друкованого видання
№ 19 (132)
від 14 травня, 2010

О, нещасний Олімпе! Вони спроможні засадити твою вершину картоплею!
Гюстав Флобер

 

Нещодавно до України привозили Бернара Вербера. Автора, яким зачитуються дівчатка в метро й про якого нічого не чула більшість моїх колег-письменників в Україні та Європі в цілому. Кажу, бо питав. Вербера в Україну привезли росіяни. Я не вважаю, що це погано, – росіяни-бо хочуть перекласти автора «Імперії янголів» і послідовника Сведенборґа українською, причому рішучо висловлюються проти перекладів за посередництва російської мови (дочекалися, нарешті!) – просто, на мій погляд, це симптоматично. Пригадайте – адже Паоло Коельо також потрапив до України за сприяння видавців із сусідньої держави. Така сама історія з Марком Леві, Мішелем Уельбеком, Деном Брауном та іншими супермодними графоманами.

Навіть коли в процесі виведення на український ринок нового зіркового імені російські видавництва безпосередньої участі не беруть, вплив тамтешнього ринку, тамтешніх смаків, тамтешніх поглядів сильно відчувається. Більшість наших видавців мавпують російських. Ага, в Росії пішла Анна Ґавальда! Ну й ми видаватимемо! Що, непогано купують Мюріель Барбері? Даєш «Елегантну їжачиху»! Звісно, несправедливо було б стверджувати, буцімто всі ці автори й твори – нецікаві та непотрібні українському читачеві. Зрештою, читач голосує за них своїм гаманцем. Книжки того самого Вербера розійшлися в Росії 2-мійльонним накладом. Що здивувало – як він щиро зізнався на київській прес-кон­­фе­­рен­­ції – самого автора. В книж­­ках Мішеля Уельбека, Амелі Нотомб, Анні Ерно та інших новоспечених закордонних зірок на українському книжковому обрії ставляться пекучі для кожного європейця проблеми – але ці твори здебільшого однобокі й поверхові. А головне – написані за попитом. В одному інтерв’ю Уельбек зізнався: сцени насильств і злягань змушений був уводити в текст «Можливості острова» проти власної волі, на догоду видавцеві та читачу. Чи можна собі уявити, щоб таку наругу над собою чинили Флобер і Селінджер, Пінчон і Сартр?

Хоча деяким нашим видавцям можна було б позаздрити – російська читацька аудиторія стала для них свого роду лакмусовим папірцем. Їм здається, що менталітети в росіян і українців подібні (страшна ілюзія!), тож вони пильно спостерігають – а що ж уподобають собі жителі Росії? То й ми таке видаватимемо! Дійшло до того, що, наприклад, французьке посольство в Україні, вловивши таку тенденцію, готове фінансувати за програмою «Сковорода» лише ті книжки, які ще не перекладені російською. Так, під час прес-конференції Бернара Вербера директор Французького культурного центру в Києві Матьє Арден попередив, що під згадану програму підпадає тільки останній роман Вербера – всі інші російською перекладені. Це зауваження викликало збентежене мовчання представників видавництва, яке організувало приїзд письменника.

Ще одне питання – чому з Росії до нас везуть авторів на кшталт Коельо і Вербера? Чому не везуть Доріс Лесінґ і Герту Мюлер? Де Моріс Дантек і Марі Ндіе? Все це – справді відомі (проте не в нас) сучасні письменники. Й вони перекладені російською, понад те – їх успішно розкуповують у російських книгарнях. Найкраща реклама для них – Нобелівська (Лесінґ, Мюлер) і Гонкурівська (Ндіе) премії, цікава тематика та далекий від політкоректності погляд (Дантек). Так, можна все списати на проблему прав – мовляв, купили російські видавці права на книжки деяких письменників на всій території колишнього Союзу, і ми видавати не можемо. Гаразд, але, знову ж таки, чому ті самі видавці не видають цих авторів в Україні? Може, тому що не вважають корисним перекладати українською справді вартісні твори? В такому випадку нам потрібен сміливий видавець, який зважився би шукати у світі цікавих, достойних авторів, – не обов’язково зірок, ще не куплених Росією, – й виводити їх на наш ринок. Але патріотично налаштованих видавців обмаль. Як і тих, хто хотів би грати за ринковими правилами і (золоте правило успіху!) ризикувати.

Така позиція більшості видавців ставить нас і перед іншою, тяжчою проблемою – не видано тисячі творів іншомовної класики. Й річ тут не в перекладачах. Я, приміром, дуже хотів би перекласти «Наджу» Андре Бретона чи «Дияволиць» Барбе д’Оревільї. Але хто це видаватиме? Так і лишаються в нас недоперекладеними (а то й зовсім неперекладеними) сотні класиків. Ба й гірше – навіть тому, що перекладене, важко знайти видавця! Знаю, як мучиться Музей Григорія Кочура, шукаючи, хто б видав «П’єра Ноз’єра» Анатоля Франса в перекладі одного з найкращих українських перекладачів ХХ століття. Звичайно, це ж не комерційне видання, 200% прибутку тут не заробиш. А слава і добре ім’я? На жаль, у нас більше поширене слово «бренд». Про майбутнє й про своє місце в історії ніхто не замислюється.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено