Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
7 травня, 2010

Травневе, ностальгійне

До свободи звикаєш дуже швидко й уявити не можеш, що одного чудового дня все може змінитися
Матеріал друкованого видання
№ 18 (131)
від 7 травня, 2010

Цього року на Хрещатику знову пройшла першотравнева демонстрація. Так само несли транспаранти: «Припинити зубожіння населення». І якраз напередодні було оприлюднено чергові статистичні дані: середня заробітна плата по Україні станом на квітень – 2000 грн. Нормальна реакція – жах: як на це можна жити? Їсти, вдягатися, платити за квартиру, утримувати дітей, їздити в Крим... Ні, все-таки за Совка було легше... А потім майнула гіпотеза: якщо відняти нулик? За СРСР, який ми втратили, платня в 200 карбованців була трохи вищою за середню. І якось жили.

А припустімо для зручності, що нинішніх 10 грн – це колишній карбованець? Згадаймо соціалістичний рай у перекладі на гривню: буханець «Українського» коштував 2 грн, зараз – 3,20. Кіло м’яса в магазині епізодично – 22 грн (їсти це було неможливо, брали хіба що на котлети), на ринку – від 50 до 75 грн, зараз – 40, але скрізь і без кісток. Літр молока – 2,60, зараз майже 7. Варена ковбаса – 25, тепер 35. Півлітрова пляшка горілки продавалася за 36-41 грн, залежно від якості (однаково поганої), тепер – від 17 до безкінечності. «Лада-сімка» – абсолютна межа мрій – вартувала все ту ж 51000, але чекати її треба було кілька років.

Жіночі чоботи «імпортні» (вітчизняні бу­­ли цілком непридатні для носіння) обходилися гривень у 700 – 900, купували їх випадково, після черги та бійки. Джинси вважали парадним одягом, за них на чорному ринку віддавали до 1600 грн. Польські колготки можна було «дістати» за 70 грн (зараз італійські – 50), пляшечку французьких парфумів – за 450. Натомість на метро їздили за 50 сучасних копійок, у трамваї за 30. Місячний квиток на всі види транспорту в Києві – 60 грн. Ліки були дешеві, в межах кількох гривень, щоправда, асортимент аптек часто-густо обмежувався зеленкою, анальгіном та валідолом.
Істотно дешевшими були комунальні послуги: за трикімнатну «хрущовку» більше 200 грн на місяць не нараховували, включно з електрикою, опаленням і навіть телефоном. При цьому приватного житла в містах практично не було, навіть так звані кооперативні квартири формально не належали власникові, а державних можна було чекати в черзі по 20 – 30 років. Деякі особливо цінні працівники особливо важливих відомств могли розраховувати на свої стіни практично миттєво, за рік-два, а потужних підприємств – через три-чотири. Але гасло останнього партійного з’їзду «кожній радянській родині окрему квартиру до 2000 року» не вдалося виконати з незалежних від партії причин.

Коректність порівняння залежатиме від того, чи враховувати в колишній ціні частку витраченого часу та енергії на пошук і придбання мінімуму товарів, необхідного для прожиття: один похід у «Гастроном» (тоді так називалися продуктові магазини) міг забрати годину-дві й відірваний ґудзик.

Звісно, спроби порівняти два світи й два способи життя – умовні та штучні. Різна структура споживання, різна шкала цінностей. Крім того, не забуваймо, що сьогодні невідомо яка частина заробітку виплачується в конверті під столом. Крім того, в Совку спроби підзаробити «на стороні» піддавали суворим санкціям, чомусь це вважали нетрудовими доходами. Крім того, тоді не було спокус: мобільних телефонів, Анталії, бутиків, справжніх ресторанів, а світ відносного добробуту з лімузинами «ЗІЛ», закритими крамницями, дачами та санаторіями був за височенним парканом – щільнішим, ніж тепер.
Ні, ностальгія за втраченим раєм – це ілюзія, яка зводиться до туги за власною молодістю та сурогатним сенсом життя. Але висновки можуть бути різні. З одного боку, за звітний період більшість «нормальних» демократичних ринкових країн зробили відчутний крок уперед, зокрема в споживанні, й вирішують геть інші завдання, ніж просто нагодувати населення. З іншого, не все вимірюється калькулятором і шлунковим соком: за минулих 20 років ми навіть забули, що таке справжнє обмеження свободи. Коли ніхто тобі не каже, де жити, що читати, куди їхати, що говорити й у що вірити, до цього звикаєш дуже швидко й уявити не можеш, що одного чудового дня все може змінитися.

А може. З владного табору вже пролунали окремі гримання: мовляв, журналісти мають відповідати не лише за свої слова, а й за те, кого з політиків вони цитують. Якщо все розвиватиметься в тому ж напрямку й із тією ж швидкістю, невдовзі знову саджатимуть за «український буржуазний націоналізм». І ось тоді постане питання, на що ми згаяли 20 років?



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено