Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
4 березня, 2013

Гуляй, портянка!

Після того, як Спасіба-Вова нагородив Сєргєя Ківалова, Вадіма Колєснічєнка, Алєґа Царьова і Юрія Болдирєва медальками Пушкіна, великий поет, мабуть, у могилі важко зітхнув.

Неможливо уявити, аби Англія вручала ірландським депутатам премію Байрона лише за те, що ті борються за ще ширші права великої англійської мови на теренах Ірландії. Мовби її й так замало.

І до чого тут Байрон?

А до чого Пушкін?

Ну, скажімо, Болдирєв – відомий у вузьких колах поет. Можливо, своїми віршами („Прастітутка мая, прастітутачька...”) він і викликає сльози умілєнія у Вови. Особливо, мабуть, сподобалося Вові, як Болдирєв доводив на телебаченні, що анафему Мазепа заслужив за інцест зі своєю похресницею Мотрею. Глядачі, що не мають доступу до Інтернету, не могли, звичайно, переконатися, що це підла брехня. А присутні на шоу опозиціонери, яким на ту хвилю Господь розум відібрав, тупо промовчали.

Отримавши омріяну медаль, Калєснічєнка розправив крила і уявив себе штатним апостолом Путіна та виразником ідей слоавянскава єдінства.

Щойно президент Росії затвердив Концепцію внутрішньої політики РФ, де говориться: «Россия будет выстраивать отношения с Украиной как приоритетным партнером в СНГ, содействовать ее подключению к углубленным интеграционным процессам», – як наш підбрехач тут як тут.

„У нас нет реальной альтернативы славянской интеграции, – лопоче він в нестримному екстазі. – Ведь только в таком объединении мы получаем статус равных с равными”.

Дивно тільки, чому слов’янська інтеграція розуміється лише як інтеграція на Схід. Хоча на Заході живе не набагато менше слов’ян. Ці народи не нав’язують нам свого ані „польського” ані „чеського міра”, не переконують, що ми з ними один народ і не роблять зауважень, щодо викладання нашої історії. Їхньою попсою не забитий наш теле- і радіо ефір, їхньою друкованою продукцією не завалені наші кіоски й книгарні, у їхніх серіалах не висміюють дурного хахла.

Жодного разу поляки не заявили, що книги про Данила Галицького чи Богдана Хмельницького загрожують нашій єдності і носять у собі недружні акценти. У жодному польському фільмі про події 1918-1920 років Симон Петлюра не виглядає ідіотом.

Щодо статусу „равных с равными”, то ми вже це мали. Від епохи Петра І-го починаючи. На жаль, росіяни розуміють нашу рівність із ними лише так, що ми мусимо позбутися своєї мови. І тоді ми справді станемо рівними з ними. Але вже не будемо собою.

Коли у 1914 році російські війська увійшли в Галичину, то перше, що зробила нова влада – заборонила геть усі українські видавництва і пресу. Ліквідувала товариства „Просвіти”, у читальнях солдати влаштували конюшні, а книгами і газетами палили у печах. Коли ж відступали, то десятки тисяч галичан змушені були покинути рідні місця і рушати із завойовниками на Схід в ролі заручників. Багато хто звідки так і не повернувся.

Чи так має діяти влада, яка хоче привернути до себе населення приєднаних земель? Так чинив лише Гітлер. Йому теж було начхати, що подумають про нову владу аборигени. Бо і йому здавалося, що він прийшов всерйоз і надовго.

А тепер за вказівкою ще одного інтегратора діти у школах змушені довідатися про Брусиловський прорив, як про справжнє благо.

За совєтів теж якось не вдавалося нам набути благословенного статусу „равных с равными”, бо завше попереду були „русскоє чудо”, „русскій дух”, „русская удаль”, „русскій простор” і „русскіє валянкі”. А „вєлікій русскій язик” протиставлений був усім решта маленьким, хоча декотрі з тих маленьких були значно давніші.

Причина путінського поспіху в східнослов’янській інтеграції зрозуміла, і ніхто її там уже не приховує: „решение ключевых проблем нашего государства, оказывается, настолько элементарно: всего-то нужно увеличить население России вдвое!”

Здавалося б, що простіше: відкривай кордони з Китаєм і маєш люкс-інтеграцію. Але такої інтеграції старші брати не хочуть. Вони й так уже бачать небезпеки, які чатують на них у майбутньому. У той час, як кількість росіян невпинно маліє, кількість азійських та кавказьких народів Росії росте.

„Мы инициируем создание общественного объединения, которое будет бороться за единение славянских народов, – проголосив Калєснічєнка. – Без славянского единства невозможно говорить ни о каком духовном, моральном, культурном возрождении, техническом прогрессе или экономическом процветании. Пока наши народы разделены, мы не можем ничего».

Важко зрозуміти його логіку. Кордони у нас відкриті, духовно і культурно Росія присутня в Україні всюди, куди не плюнь. Навіть у Качанівській виправній колонії № 54, де для ув’язнених прочитали лекцію саме про життя і творчість С. Єсеніна та А. Блока. Бо жоден український поет просто таки не заслуговує на те, щоб постати перед ув’язненими.

Кількість росіян при владі та в державних органах уже настільки непристойно велика, що пора й замислитися, у якій країні живемо.

То що заважає „возрождаться”? А щоб нам нарешті почати мріяти про „технический прогресс” та „экономическое процветание”, може, спочатку варто було б помітити їх у Росії?



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено