Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
1 березня, 2013

Кіровоградщина

Соромно. Майже тиждень минув після з’яви президента народові, а відчуття незручності й безнадії не відпускає.
Матеріал друкованого видання
№ 9 (277)
від 28 лютого, 2013

Щорічний «Діалог з країною» з погляду форми було обставлено практично бездоганно: шикарна студія, п’ятеро журналістів, яким вдалося впродовж кількох годин імітувати зацікавленість і, що найгірше, журналістику, прямі включення з різних міст, де вишикувалися охочі висловити лідерові нації моральну підтримку, потужний call center, який фільтрував телефонні дзвінки підданців, нарешті, сам герой дня – впевнений у собі, у чудовій фізичній і психологічній формі, розкутий, дотепний… І як апофеоз усього дійства – багатохвилинний ентузіастичний монолог пані елегантного віку з Кіровограда в дусі «Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!»

У сухому залишку маємо небагато: зростання ВВП за звітний період на 153 відсотки (хто йому тексти готує?!), долю політв’язнів вирішуватиме незалежний суд (сказано впевнено, з чесними очима), але камери в палаті Тимошенко таки варто прибрати (і милосердя інколи стукає в його серце), тітоньці з райцентру слід негайно провести телефон (і провели, мало не в прямому ефірі!), пенсіонерка живе на 990 грн у місяць (який жах, здивувався президент, зараз це неподобство також вирішимо, щоб не псувати намальовану гарантові організаторами шоу картинку «суцільного покращення», від нього, вочевидь, приховали й інформацію Пенсійного фонду, за якою пенсію до 1 тис. грн отримують майже 2,5 млн українців). Окрім цього нічого змістовного. Найбільше запам’ятався ось цей пафос вірнопідданості, який лікується найважче й найдовше, якщо лікується взагалі. Декорації відповідають змістові. Етика та естетика – одне й те саме, переконував Людвіґ Віттґенштайн.

Короля робить почет. За всієї моєї особистої відрази до короля слід таки визнати, що він не найгірший. Озирнімося навколо: є мстивіші, є нетерпиміші й невротичніші. Є такі, що кидають за ґрати не одного-двох опозиціонерів, а все, що рухається, є такі, які кожну демонстрацію чи пікет карають як державну зраду. Нині я без жодного остраху пишу ці рядки, за які в справжній тоталітарній країні на кшталт колишньої УРСР чи сучасної Білорусі мені б уже мало не здалося. Врешті-решт, не Янукович конструював цей режим, він лише його вдосконалив і реалізував закладені задовго до того потенції. А щодо зажерливості, тут треба бути поблажливим: по-перше, дерев’яні іграшки, по-друге, якщо на місцях прокурори й судді міряються годинниками, то чому б на самій горі не дозволити собі страусів і поле для гольфу?

Комусь здається, що диктаторські режими тримаються на багнетах. Виявляється, не обов’язково. Інколи достатньо слухняного суду й кількох загонів спецпризначення з кийками та сльозогінним газом. Головна опора режиму – солідарна байдужість, упевненість, що нічого не можна змінити, та й не варто в принципі, бо вже якось прилаштувалися, притерпілися, а могло бути й гірше. А ще небажання брати на себе відповідальність, вибудувати якісь ефективні форми взаємодії та впливу. Президент-феодал і тітонька з райцентру, яка особисто його просить посприяти з телефоном, – два боки однієї медалі, їх неможливо розділити ніяким скальпелем.

Ретро-вистава в дусі брєжнєвського одобрямсу брехлива, але не абсолютно брехлива. Вона наочно демонструє одне з облич сучасної України. Тієї України, яка вже кілька століть мовчить, бо благоденствує. Над іншою Україною довго вправлялися у вівісекції: висилали на Мангишлак і в Пермський край, морили голодом, стріляли в потилицю в підвалах, залякували й зомбували. Не дивно, що перша почувається так повноцінно. Вона відмовляється від мови предків, співає «Катюшу», слухає шансон і голосує за регіоналів. Ethik und Ästhetik sind Eins.

Я готовий поважати чужі смаки, тим більше переконання, якщо це справ­­ді переконання, осмислені й вистраждані, а не умовні рефлекси рабст­­ва, проекції психотравм, привиди з минулого. Байдужий бездумний українець уміє міняти облич­­чя. Сьогодні він тупий агресивний жлоб на джи­­пі, завтра – неситий мент, який «кришує» бандитів і вибиває зізнання з випадкового бомжа, післязавтра – журналіст, який проковтнув язика перед царьком, або запопадлива тітонька з обласного драмтеатру. Вони не належать до моїх опонентів, бо не мають переконань, але їх я відчуваю більшими ворогами, адже вони небезпечніші й ефективніші за кийки та багнети. Сподівався втекти від них у незалежність. Виявляється, вони прослизнули разом зі мною й посіли ключові позиції.

Для початку, як перший етап, як паліатив, я домовився б із моєю Україною про моральну взаємодію. Треба нарешті зробити так, щоби пані з Кіровограда відчувала сором, коли вона освідчується в любові та відданості до царя.

До речі, чому моя Україна за 20 років так і не добилася перейменування одного з найкрасивіших міст, яке досі називається на честь іноземного політичного діяча, представника злочинного режиму, сталінської маріонетки?



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено