Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
22 лютого, 2013

Беззуба причинна

Поняття, що іноземець хотів би вивчити українську, є понад розуміння більшості мешканців Києва. Та ж навіщо тратити час? Навіщо себе принижувати? Ну все ж таки, Ви не бачите, що вона беззуба причинна!?!

Випадок, в якому українська мова зникла із синхронних перекладів, наданих в Клубі Кабінету Міністрів, дає можливість висвітлити дуже важливе питання – як українці представляють українську мову іноземцям.

Заради цієї колонки будемо вважати  «українців» як мешканців столиці Києва, яка в теорії є збірною українців зі всіх куточків країни.

В цьому випадку  інцидент 8 лютого показує,  як мешканці Києва представляють українську мову іноземцям – ніяк. Вона фактично не існує – так як і кнопка для українського перекладу.

Більшість мешканців Києва ставляться до української мови як до причинної в родині. Ви дійсно не хочете бачити її. Вона має ліжко в куточку горища. Так, вона може бути гарною під час свят, коли ми всі сядемо вдома довкола столу. Але нема потреби, щоб вона вийшла надвір.

Однак неминуче, що час від часу вона вигулькне то в меню ресторану, то в телевізійній рекламі. Коли іноземець пробує підійти до причинної, щоб дізнатися, ким вона є, і яке у неї минуле, типова реакція мешканця Києва – сором’язливо вибачитися за неї. Cоррі, вона часто не виходить. І повірте, ми не дозволимо, щоб вона заважала Вам і створювала Вам незручності.

Поняття, що іноземець хотів би вивчити українську, є понад розуміння  більшості мешканців Києва. Та ж навіщо тратити час? Навіщо себе принижувати? Ну все ж таки, Ви не бачите,  що вона беззуба причинна!?!

Такий сором, до речі, виходить із підсвідомого розуміння, що це частково і їхня вина в тому, що вона причинна. І від цього походить сором усвідомлення,  що вона стала незручним тягарем, покладеним на їхні плечі важкою історією України, від покоління до покоління відкидаючи відповідальність щодо піклування і любові.

Але коли деякі сахаються від причинної, інші бачуть красу мови, яка породила такі шедеври, визнані світом, як «Щедрик»  Миколи Леонтовича і співана Свята Літургія, яка наповнює церкви по цілому світі.

Мало мешканців Києва беруть на себе тягар пояснювати, як українська мова існує – покалічена і дискримінована,  і саме як вона дійшла до такого жалюгідного існування. Звичайно, щоб надати таке пояснення, людина сама повинна бути обізнаною з її історією.

Але для більшості мешканців Києва вона не існує – принаймні, не в даному часі, і деякі російськомовні Ткаченки і Самойленки навіть заперечують,  що українська мова була в їхньому нещодавньому минулому. На першому місці це кар’єра, бізнес, заробляння грошей і веселі вихідні. Українська мова лише заважає тим цілям, тому замість української  багато членів київського бізнес-класу опанували англійську мову.   

Це особливо стосується грошової псевдоеліти Києва. Вони прагматичні, а українська мова не дає ніякого зиску  (за винятком,  коли треба виступати перед телевізійними камерами від імени Батьківщини і УДАРу. В цих випадках, вона дає користь, тому що їм треба голоси простої голоти).

Навіть навпаки  – багато бізнесменів, спеціалістів та професіоналів бояться, що українська мова знизить їхній статус. Боронь Боже колеги подумають,  що вони вихідці з села, чи сповідують фашизм.

Сам спостерігав у різних колективах – коли україномовні починають набирати більшість в одному відділі, тоді «парторги»  вчинять «по-справедливому» і переходять на російську, щоб забезпечити «порядок». Не можна допустити такого «бєзпрєдєлу», а то ще компанія отримає погану репутацію.

І тому багато представників псевдоеліти розмовляють англійською набагато краще, ніж  українською, така собі тенденція, яка почалася декілька років назад і затвердилась стандартною практикою. Менеджери, юристи і бухгалтери із завзяттям хапаються за нагоду спілкуватися англійською, але обережно тримають українську на її належному місці – на відстані.

Особливо цікаво подивитися, як пересічний мешканець Києва реагує на іноземця, який розмовляє українською. В 75 відсотків випадків, це людина, яка має українських предків, як і я (більшість мешканців Києва навіть і не можуть усвідомити, що є мільйони україномовних, які живуть за межами  України). Але в інших випадках це просто кмітлива, здібна людина, як Ніко Ланґе, який повернувся до Німеччини.

За вісім років мого практикування розмови з мешканцями Києва українською, в 40 відсотків випадків реакція досить позитивна. Це, напевно, так звані свідомі, які російський уряд і Партія Регіонів відносять до низів українського суспільства.

До речі, вони надзвичайно успішні в цій справі, враховуючи, що зарплати науковців і вчителів часто нижчі за оплати прибиральниць і водіїв маршруток.

Реакція інших 20 відсотків подібна на:  «Ех! Фу! Ми сучасні і космополітичні, і не хочемо мати ніякої справи з мовою, яка тягне за собою убогість, відсталість та історичну пригніченість. Чому крутий америкос як Ви принижує себе до такого рівня, щоб говорити тою мовою?»

Звичайно, це не говорять прямо. Але це те, що зрештою передано мені прозорими  натяками на кшталт «Чому Ви не шукаєте роботу у Львові?».

Наприклад, я був в агентстві перекладів, де адміністратор, громадянка України, говорила зі мною англійською п’ять хвилин, в той час як я, громадянин Америки, відповідав і запитував українською.

Чому я не перейшов на рідну англійську? (Навіть абсурдно, що часто мені треба пояснювати таке рішення). Тому що я в тому Києві, який голосує за Батьківщину і нібито підтримує українську мову. Це моє право вчити і практикувати українську. А де ще мені її вивчити? У Зімбабве?

Якщо відповідь є Львів, то скажіть,  як тоді Київ може бути столицею держави,  яка називає себе «Україною». І взагалі,  навіщо існує українська держава, якщо інтереси україномовних не захищені у власній «столиці»?

А якщо ставити питання, чому адміністраторка не переходила на українську, якщо пересічний німець, поляк чи француз зрадів би, що іноземець намагається вивчити і користуватися його мовою, то це вже питання до соціолога. Хоча така реакція безумовно має коріння в комплексі неповноцінності на особистому рівні,  який є занадто поширений для здорового суспільства.

До речі, є ціла субкультура українців Києва, які спілкуються  виключно з англомовними. І помітно, що ці люди намагаються самоствердитися таким чином. І знаючи багато таких людей, я би сказав, що абсолютна більшість з них відмовляється від всього українського.

Ще 20 відсотків навіть і не можуть збагнути чи сприймати іноземця, який говорить українською, тому вони просто реагують  запереченням. Це сталося, коли я, як журналіст, відвідав мовний майдан минулого року і почав говорити з одним голодувальником.

Я йому сказав українською, що я американський журналіст і почав ставити питання. І він відповідав на мої питання англійською, дуже голосно і повільно, нібито я не тільки не знаю українську, але і ще страждаю від обмежених розумових здібностей.

Уявіть собі іронію цієї картини – людина голодує проти утискання української мови, пояснюючи це англійською іноземцеві, який з ним розмовляє українською.

Так, я розумію, чому дехто має бажання розмовляти  англійською зі мною, навіть якщо я звертався до нього українською. Мабуть, хоче показати ввічливість. Може, хоче мене вразити своєю високоосвіченістю. Можливо, хоче вразити голодуючих приятелів.

Але голодувальник вдав, що не помітив, що я говорив до нього українською, практика, яка дуже поширена і серед російськомовних мешканців Києва.

Вони продовжують розмовляти російською з україномовними іноземцями, мабуть думаючи, що під час багато років, потрачених на вивчення української, ми одночасно знайшли час вивчити російську. Знову ж таки, не можливо, щоб іноземець вибрав вивчення української замість російської. Ну, як можна так нерозумно вчинити?

Звісно, є мільйони у світі, які розмовляють українською без знання російської. І всі їхні зусилля вивчити мову часто зводяться до нуля, коли відвідають «столицю світового українства», тому що більшість мешканців Києва вважають образою, та навіть приниженням перехід на українську.

Реакцію решти 20 відсотків можна охарактеризувати як:  «Молодець! Я радий за Вас. Але якого біса мені відповідати українською, давай будемо англійською спілкуватися.»

Таким чином, можна одним пострілом вбити двох зайців  – не тільки уникнути спілкування «телячою мовою», а ще і отримати нагоду блиснути перед колегами своїм знанням англійської.

Звісно, траплялися випадки, коли люди ображались на мене за те, що я з ними привітався українською, чи продовжував розмовляти українською замість англійської. Уявіть собі – грубий американець позбавив їх нагоди підвищити свій статус! Ба, більше, він мав нахабство ще й накласти те ярмо на наші відношення.

Молоді професіонали Києва навіть почали спілкуватися між собою англійською, що набуло більшої популярності за останні п’ять років – тенденція, яку я би назвав швейцаризацією Києва.

Як і німецькомовний швейцарець перейде на англійську, щоб поспілкуватися з франкомовним швейцарцем, так і зростаюча кількість російськомовних переходить на англійську, щоби спілкуватися з україномовними.

За такою логікою англійська могла б легко замінити російську в бізнесі, і це усунуло б значну частину сучасної мовної каші.

Я працював з чоловіком, який щодня відповідав «Good morning» на  моє привітання «Доброго ранку». Це приклад того, що я би назвав «совокізація» англійської мови в Україні, де одна людина говорить однією мовою, а друга говорить іншою.

Дуже рідко це практикується в країнах Першого Світу, крім Квебеку, провінції Канади, де англійська і французька мови співіснують. (До речі, російські шовіністи – вони співіснують там. А не те, що одна мова підкоряється іншій, як в Києві.)

Проте навіть там співрозмовники переходять на одну із двох мов, щоб не продовжувати той дивний мовний пінґ понґ між двома мовами.

Українці часто пояснюють їхній перехід на англійську чи російську як демонстрування надзвичайної гостинності,  якій немає рівні у всьому світі. Як на мене, це те саме, що назвати хабар благодійним внеском в економіку.

Те, що українці називають гостинністю насправді є приводом уникнути української мови – не тільки з іноземцями, але і між собою. Я би це точніше охарактеризував як національний комплекс безсоромного, нерозкаяного пристосуванства.

Якщо українці будуть настільки «гостинні,» то як іноземець має щось дізнатися про українську мову чи культуру? З книжок чи інтернету? Він поїде з Києва, начившись лише «Пожалуйста,» бухнувши пиво Оболонь, і заглянувши до стриптиз-барів на Червоноармійській.

Але знову ж таки, хто йому покаже культуру, якщо мало хто її знає, і ще менше бачуть у ній щось чарівне. Власний сором і сприйняття всього українського як неминучого зла обов’язково передається іноземцям, які засвоюють таке саме ставлення.

Перебуваючи на посаді редактора Kyiv Post, я читав листи від іноземців, які  нарікали на залишки української мови в тих небагатьох куточках суспільства, де вона ледве виживає, а саме в кінотеатрах (нема жодної іншої форми мас-медіа, яка має достатню кількість україномовного продукту).

Вони б не були настільки зухвалі і нешанобливі щодо української мови, якби вони не бачили таке саме ставлення серед їхніх українських знайомих. Коротше кажучи, якщо ти не поважаєш себе, очікуй, що й інші не поважатимуть.

Українці ігнорують українську мову в їхньому спілкуванні з іноземцями через глибокий комплекс неповноцінності на індивідуальному рівні, який проявляє себе у комплексі меншовартості на колективному рівні.

Але другий чинник є навіть критичнішим  – це незнання і байдужість багатьох людей до історії країни і навіть до власної сімейної історії.

Це той брак свідомості про власне минуле, і про те, хто ти є зараз, що впливає на всі вираження дисфункції українського суспільства: нечемні продавці в магазинах, злодійкуваті чиновники, брутальні міліціонери, корумповані політики і мільйони людей, які їм допомагають, голосуючи за них. Це все взаємопов’язано, і не можна думати, що питання мови не має до цього стосунку.

Киянам слід усвідомити, що євроінтеграція неминуче вимагатиме пріоритетний статус для української мови у всіх сферах життя, в тому числі в державних кабінетах і приватних офісах. І будуть не сотні, а й тисячі «баламутів» як я, і як ті дипломати в Клубі Кабінету Міністрів, які докладуть зусиль, щоб це сталося, навіть якщо українці самі це не зроблять.

Ті, хто намагається уникнути української мови, будуть змушені усвідомити, що вони не втечуть від неї, допоки ця держава називається «Україна».

І тоді як ваші співгромадяни мусять терпіти вашу зневагу до української – через відсутність верховенства права і зосередження капіталу в російськомовних, є багато з нас у західному світі, які не дозволять ховати вашу причинну на горищі.

Ми вимагатимемо, щоб Ви купили їй нову пару взуття і відсвяткували її день народження. Привселюдно. Тому що ховання вашої причинної найбільше за всіх шкодить саме Вам.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено