Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
22 лютого, 2013

Про що свідчить справа Депардьє

У справі Депардьє є щось трагічне: її герой, здається, не володіє ситуацією. Те, що почалося як провокація, швидко стає глухим кутом, і це непокоїть шанувальників геніального актора (так, геніального, якщо сумніваєтеся, перегляньте, наприклад, «Останнє метро», шедевр Франсуа Трюффо).
Матеріал друкованого видання
№ 8 (276)
від 21 лютого, 2013

Ще в той момент, коли Депардьє оголосив про свій намір оселитися в бельгійському селищі Нешен, він зводив будинок у Трувілі (Нормандія) і ще один у російському селі неподалік Москви, а також, кажуть, ще й дачу в Мордовії. Ніби сам не знав, де житиме. Ніби тікав сам від себе. Його симпатії до диктаторів демонструють якесь трагічне збочення. Клоун, провокатор, який більше не контролює своїх провокацій, який став маріонеткою диктаторів.

Крім історії страждань і спокус цей своєрідний серіал викликає безліч рефлексій. Почнемо з податкової ситуації, яка є відправною точкою. Жерар Депардьє – це не перша зірка спорту чи мистецького світу, хто оселяється за кордоном, щоб платити менше податків. Джонні Голлідей, друг Ніколя Саркозі, Яннік Ноа, Емманюель Беар, які підтримували лівих, зараз перебралися до Швейцарії. Чим відрізняється від них Депардьє, то насамперед тим, що інші робили це значно тихіше.

Нелюбов французів до власної країни може бути ознакою позитивного зростання, а може бути й деструктивною ненавистю до себе

Але та помилка (чи провокація) є дрібницею порівняно з помилкою уряду Франції, який протягом багатьох днів нацьковував своїх міністрів, включаючи прем’єра Жана-Марка Ейро, на нещасного Жеже: «жалюгідний», «особиста поразка». То була невиправдана несамовитість, не гідна уряду, яка перевищувала фанфаронство актора. Чи не вони присоромили наступних кандидатів на податкову еміграцію, яких стає дедалі більше? Французькі податки на високі доходи є в середньому такими, як і в інших країн, а податок на спадщину є незрівнянно обтяжливішим, ніж будь-де, як, наприклад, відомий ISF (impôt sur la fortune), податок на спадок, який плюсується до всіх інших податків на спадщину. Це, можливо, абсурдний податок. Він неприємний, складний, його важко збагнути. Франція мала б відмовитись від нього, зробити його таким, як у сусідів. Але чи повинна демократична країна узгоджувати свою податкову політику з іншими? Наприклад, чи зобов’язані всі європейські держави поновити низький податок на прибуток, як у Польщі? Податкова гармонізація Європи необхідна й корисна, але чи варто відмовлятися від національного суверенітету? Добре, щоб було добре в себе вдома, чи не так, друже Жераре?

Наскільки різною була спочатку реакція на справу Депардьє, настільки одностайним було засудження, коли дійшло до епізоду з російським паспортом. Французи не мають жодних ілюзій щодо режиму Владіміра Путіна. Попри дипломатичні традиції та народну «французько-російську дружбу», всі тверезо оцінюють російський режим, який вдається до репресій опозиції, корупції, гегемоністського тиску на сусідні країни. Депардьє великою мірою втратив свою популярність після зустрічі з російським президентом.

Але ця справа оживила ще один бік французької реальності, а саме її потяг до самоочорнення (франц.. autodénigrement, англ. self-bashing): не лише фіскальна система є поганою, вся країна прогнила, і їй скоро кінець. Здається, десь там життя краще, там краще приймають і підтримують підприємців, люди приємніші, еліти не такі закриті, культура креативніша тощо. Ті, хто має такі погляди, підтримують Депардьє і заявляють, що чинитимуть за його прикладом. Країна Мольєра й Расіна, перша, яку бажали б відвідати туристи всього світу, країна Людовіка ХІV та революції за права людини більше сама себе не любить. Це новина? Ні, «Франція бешкетує», як кажуть у бістро. Ця нація завжди чимось незадоволена, її ідеали весь час зраджують, її надії завжди зневажені (ми є чемпіонами з програшів у фіналі). Але національна депресія є агресивною: Франція і далі ідентифікує себе зі своїм славним минулим – вона є країною політики, модерною нацією, країною прав людини, країною гумору й галантності, але більшість французів вважають, що їхня історія закінчилася, не кажучи вже про тих, хто переконаний, ніби її й не було. Ми переживаємо кінець історії, понад те, робимо це дуже погано. Звичайно, краще бути незадоволеним, аніж спати. Нелюбов французів до власної країни може бути ознакою позитивного зростання, а може бути й деструктивною ненавистю до себе.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено