Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
21 лютого, 2013

Самосуд

Стрічка новин сама по собі буває красномовніша за будь-які насильницькі узагальнення.
Матеріал друкованого видання
№ 8 (276)
від 21 лютого, 2013

Новина перша: черговий український суд визнав невинним у скоєнні ДТП із летальним наслідком чергового мажора, як завжди, доказів забракло. Новина друга: інший український суд залишив у силі рішення щодо виселення вчительки з її власного будиночка в центрі Києва, де вона проживає від народження, вочевидь, простим учителькам не місце в елітному кварталі на Печерську (хто не в темі – хтось із «крутих» вирішив відібрати в неї земельну ділянку площею 20 соток на Печерських пагорбах, яку оцінюють щонайменше у $3 млн). Новина третя: ще один український суд після піврічного зволікання відмовив колишньому міністрові внутрішніх справ у звільненні за станом здоров’я. А ще, розповідали, хтось укладав парі, що Луценка неодмінно відпустять – погано вони вивчили «наш найгуманніший». І таких повідомлень, тільки менш гучних, сотні.

Звісно, не в суворості як такій річ. З інформації останніх місяців вимальовується чітка картина: судді успішно адаптувалися до того, що вони самі називають «моральним тиском», – статей у пресі, сюжетів на телебаченні, публічних заходів протесту, депутатських звернень. От і чудово, з мораллю можна не рахуватися. Зі здоровим глуздом, до речі, також. Не треба бути фаховим юристом, щоби вжахнутися кількості нестиковок, логічних суперечностей, перекручувань, не кажучи вже про граматичні помилки в тих ухвалах, які стають надбанням громадськості. А громадськість насправді реагує лише на сенсації, коли йдеться або про зірок опозиції, або про щось особливо кричуще, зрозуміле, наочне. За кадром залишається величезний масив рішень, що стосуються «малих цих» – простих українців, за яких нікому заступитися. Нікому, крім хіба що Європейського суду з прав людини, але він теж не гумовий.

На етапі так званої розбудови держави (словосполучення з такої вже, здається, сивої давнини) в судову систему України було закладено чимало розумних засад, але не було враховано кілька локальних особливостей, які перетворили її з інструменту забезпечення рівноваги в суспільстві на механізм обслуговування себе самої. Торгівлю потрібними ухвалами було поставлено на потік, функції адвоката часто-густо зводилися до домовляння про ціну питання й передачі винагороди. Не скрізь і не завжди, але така практика перестала бути винятковою, а коли порушення вже не є винятком, саме воно визначає щоденну реальність. Донедавна були запобіжники: страх покарання, якісь мінімальні вимоги збереження обличчя. З початком так званої судової реформи сталися принципові зміни: взяття під контроль адміністрацією ключових посад у вищих судових органах зробило всю «третю владу» згори до низу слухняним інструментом режиму. Рішення, які продукують суди, дають уявлення про вимоги, які висуває перед ними влада. Йдеться не лише про гучні політичні процеси загальнонаціо­нального значення, а й про обслуговування владних органів нижчого рангу та місцевих еліт, які вбудувалися у «вертикаль». Вочевидь, укладено мовчазну угоду: ви забезпечуєте нам беззастережну підтримку, ми за це не заважаємо вам заробляти. А як же справедливість? Справедливість – це те, що вигідно владі. Питання є?

Українці дозволили себе відкинути рівно на 1600 років назад, коли Блаженний Августин у трактаті «De Civitate Dei» поставив питання руба: «За відсутності справедливості (варіант перекладу: «правосуддя», бо в латині це синоніми) що є держава, як не зграя розбійників, так само, як зграї розбійників є держави в мініатюрі». Тобто ми повертаємося в часи раннього феодалізму, де неситий князь відверто оголошує: «Се моє, а то моє же». Така відвертість, як і будь-яка відвертість, економить час і зусилля, позбавляє зайвих ілюзій, проте конкретніше, ніж будь-коли, порушує питання легітимності чинної влади. Середньовічний князь-розбійник підтверджував своє пра­­во на грабунок: а) шляхетним походженням; б) складними процедурами доведення сакральності своєї влади. Без таких переконливих процедур уся конструкція держави приречена на хитання.

Що, власне, й відбувається зараз в Україні. Щоправда, були тут спроби довести дворянське коріння Януковича, але ж маси сприймають це на рівні «Вечірнього кварталу». Не переконує. Що в такому разі залишається? «Беркут»? Але ж і там служать хлопці, які не можуть не замислюватися, чи варто ризикувати здоров’ям заради власників золотих унітазів. Приміром, на купку інтелігентів у Гостинному дворі їх можна кинути без проблем, а як щодо масових заворушень? Припустімо на хвилиночку, що народний депутат Москаль згустив фарби стосовно статистики зростання злочинності. А ми що, не бачимо облич навколо себе? Не чуємо голосу натовпу? Прислухайтеся! Я чую: «Самосуд!..», «Самосуд!..»



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено