Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 грудня, 2010

Примус до знань

Чому українським університетам «не загрожує» лідерство у світових рейтингах?
Матеріал друкованого видання
№ 52 (165)
від 24 грудня, 2010

Президент Віктор Янукович поставив перед керівництвом освітньої галузі надзавдання: українські університети мають прорватися у верхні позиції світових рейтингів. Сьогодні в перших сотнях найвідомішого так званого шанхайського рейтингу, який щороку готує Інститут вищої освіти Шанхайського університету, чи THES-QS World Unіversіty Rankіngs, який оприлюднює «Тhe Tіmes Hіgher Educatіon Supplement», наших вишів немає.

Чи могло бути інакше? На жаль, ні, якщо ми згадаємо самі принципи рейтингування. Адже найбільше значення в них мають якісна професура і світового рівня наука (приміром, у шанхайському рейтингу різні показники університету мають таку відносну вагу: якість освіти – 10%; якість вик­­ладачів-професорів – 40%; результати наукових досліджень – 40%; академічна успішність відповідно до розміру закладу – 10%).

А що з цими показниками в нас?

Попри все, в українських університетах ще працюють учені світового рівня. Але сучасна наука – річ дорога, а сумарне фінансування всієї української науки (включно з академічною та галузевою) поступається фінансуванню досліджень в одному лишень університеті рівня Оксфорда, Кембриджа чи Берклі. За таких умов здатність наших учених на рівних брати участь у міжнародних проектах (таких як ЦЕРН чи створення мережі ГРІД) – результат радше їхнього героїзму, а не підтримки з боку держави.

Що ж до цієї підтримки, то її університетам надавати сьогодні вже нікому (як і проводити серйозний аналіз досягнутого та визначати пріоритети на майбутнє). Адже ще до президентської адміністративної реформи міністр освіти і науки Дмитро Табачник скоротив у своєму відомстві науковий департамент, а тих кількох працівників, які лишилися, очевидно, замало для координації зусиль майже 10 тис. дослідників з університетських науково-дослідних лабораторій і десятків тисяч професорів, доцентів, аспірантів і старшокурсників на кафедрах.

Основою основ сучасної науки є інформація. Через бідність наші університети досі фактично не передплачували доступу до інтернет-версій провідних наукових видань світу (а платити майже $30 за завантаження однієї-єдиної потрібної статті нашому дослідникові не по кишені). За часів міністра Івана Вакарчука вдалося відкрити централізований доступ до світових ін­­тернет-ресурсів через Національну мережу УРАН (при цьому вартість однієї статті знизити до майже 2 грн!) Однак історик Дмитро Табачник цю діяльність згорнув…

Отже, масові наукові «прориви» на верхні позиції рейтингів найближчим часом нам явно не світять. Дай Боже хоча б зберегти за цих умов базовий науковий потенціал, який бодай залишає певний шанс на майбутнє…

Що ж до якості професорського складу, то його можна забезпечити лишень у межах університетської автономії, де академічна спільнота сама підтримує необхідний рівень творчої свободи й професійних чеснот. У тоталітарних і корумпованих вишах добрі професори не затримаються.

Наші здобутки на ниві «університетської автономії» загальновідомі. Не ідеалізую нинішнього ректорського корпусу. Очевидно, що тут потрібне оновлення. Але досі посадами поплатилися саме ті ректори, які мали високий авторитет як науковці й чимало зробили для розвитку своїх університетів як наукових установ. Заміна відомого фізика Валентина Сминтини в Одесі відбулася за сценарієм міністерства. Натомість у Донецьку вийшов «збій». Звільнений 70-річний академік-математик Володимир Шевченко не витримав тиску й від боротьби відмовився. Але на конференції трудового колективу більшість голосів несподівано набрав самовисуванець, член-корес­­пон­­дент НАН зі спеціальності «економічна кібернетика» Юрій Лисенко. Призначений міністерством в. о. ректора Петро Єгоров не набрав навіть 30% голосів (а отже, не міг претендувати на це крісло).

Те, що відбулося потім, узагалі не вкладається в жодні цивілізовані рамки. Переможений Єгоров звільнив переможця Лисенка (а заодно і його дружину, проректора Тетяну Лев) із роботи. На квартирі в Лисенка провели обшук. Його дружину жорстоко побили невідомі під дверима власної оселі. Увесь світ дістав предметний урок «академічних свобод по-українськи». А ректорам було продемонстровано: те саме може очікувати кожного, незважаючи на суспільний статус, підтримку колективу й минулі заслуги.

На жаль, поки що наша академічна еліта не виявляє ознак згуртованих дій на захист свого майбутнього. Президент Києво-Могилянки професор Сергій Квіт чи президент Академії наук вищої школи України професор Микола Дробноход із їхніми апеляціями до влади й громадськості є радше одинаками-романтиками. Хоча, за іронією долі, саме вони реально працюють сьогодні на те, щоб вказівка президента Януковича про наявність наших вишів на найвищих позиціях світових рейтингів бодай колись мала шанс утілитися в життя.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено