Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 грудня, 2010

Чому принишкли українські правозахисники

Якщо буде ліквідована нелояльна до влади реальна опозиція, наступними кандидатами на ліквідацію будуть правозахисники
Матеріал друкованого видання
№ 52 (165)
від 24 грудня, 2010

Список колишніх урядовців, проти яких висунуто ті чи інші звинувачення і які опинилися за ґратами на час проведення слідства, зростає. Як і список тих, кого Генпрокуратура викликає на допити й проти кого також висунуто (чи ще не висунуто) звинувачення, але хто поки що на свободі, часом досить умовній (на підписці про невиїзд). Наразі йдеться майже виключно про верхній ешелон колишньої виконавчої влади, але, подейкують, скоро черга дійде й до деяких колишніх керівників обласних держадміністрацій.

Те, що речники влади стверджують, ніби йдеться про кримінальні справи, в яких наявне тільки економічне підґрунтя чи зловживання своїм посадовим становищем, не дивно. Як і те, що представники опозиції наполягають: ідеться про суто політичне переслідування, для якого є єдина підстава: конфлікт цих діячів із нинішньою партією влади. Не викликає подиву й позиція більшості ЗМІ: ну піймали, заарештували, на допит потягли – хіба чимось сьогодні здивуєш призвичаєну до всього аудиторію? А також омбудсвумен Карпачова: хіба даремно вона обиралася свого часу до парламенту за списком Партії регіонів? Єдине, що в цій ситуації справді вражає, то це мовчанка українського правозахисту.

Я, звичайно, розумію, що во­­на має об’єктивні корені. Адже тільки-но скажи слово на захист ув’язнених політиків та чиновників – і на тебе одразу ж впаде злива звинувачень, поміж яких закиди в заангажованості виявляться най­­м’якішими. І якби ж то все обмежувалося словами – за гнівними філіппіками неодмінно посипляться перевірки, обшуки, затримання... А якщо врахувати, що частина правозахисних організацій України змушені ви­­користовувати західні гран­­ти (гадаю, про причини цього зайве нагадувати), то після відомої судової реформи є всі шанси сісти за ґрати за «незаконну діяльність на користь іноземних держав».

Має мовчанка правозахисників і суб’єктивне підґрунтя. Справді, всі ті, кому вже обрано чи буде обрано запобіжний захід у вигляді утримання під вартою на тривалий термін, – навряд чи безгрішні персонажі. До того ж ще й грошовиті. І навряд чи їхні маєтки та авто придбані на чиновницькі чи депутатські зарплати. Тому й з’являється нехіть хоч щось говорити чи писати на захист політиків і топ-менед­­жерів – тих самих, до речі, які профукали досягнення Помаранчевої революції включно з громадянськими свободами.

Але ж які основні засади правозахисту? «Закон один для всіх», чи не так? «Усі мають рівні права й обов’язки», правильно? Ну й класика тоталітарного періоду, яку не можна забувати: «Захист прав громадян від організованого насильства, здійснюваного державою»? То як із усім цим – невже забути?

Так, звичайно, офіційно зафіксовані підозри прокуратури й уже висунуті нею звинувачення не містять чистої «політики». Підозрюють і звинувачують у зловживанні службовим становищем... у нецільовому використанні коштів... у незаконній реалізації майна... у пере­­вищенні службових пов­­новажень... І більшість із підслідних за рішенням найсправедливішого українського суду утримують під час слідства (часом іще до висунення звинувачень, до порушення кримінальної спра­­ви щодо конкретної персони) за ґратами, тоді як куди небезпечніших для пересічних перехожих на вулиці персонажів на час слідства любесенько відправляють додому. Це вам нічого не нагадує?

1970-ті роки. «Віктор Прокопович Білоконь, який залишив на фронті ногу, Герой Соцпраці, заснувавши колгоспне багатство рідного села Серби на постачанні свіжих яблук-груш з-під Одеси в Забайкалля, зимову Читу та офіцерську Борзю, розсварився з п’яницею Макогоном, першим секретарем свого райкому, був виключений «з лав» і негайно відданий під суд...
Віктора Білоконя, Івана Худенка та сотні й сотні єретиків-неслухів саджали за завдання шкоди колгоспній економіці, за знущання з ладу та його труднощів, за дешевий популізм і підрив державної дисципліни».

Так писав уродженець Слобожанщини, публі­­цист-аграрій Юрій Черниченко незадовго до своєї смерті.

«Україною прокотилася хви­­ля карних процесів проти правозахисників за цинічно сфабрикованими справами: «дармоїдство» (Петро Вінс), «опір міліції» (Василь Овсієнко, Юрій Литвин), «хуліганство» (Ва­­­­дим Смогитель, Василь Долішній), «спроба зґвалтування» (Микола Горбаль, В’ячеслав Чорновіл), «порушення паспортного режиму» (Василь Стрільців), «незаконне зберігання зброї» (Петро Розумний), «виготовлення, зберігання і збут наркотиків» (Василь Січко, Ярослав Лесів). Україна стала свого роду полігоном КҐБ, де випробовувалися найбрутальніші методи».

А це про ті ж часи пише багаторічний політ­­в’язень Василь Овсієнко.

Я не порівнюю нинішніх заарештованих чиновників та політиків із в’язнями сумління брєжнєвської доби в сенсі ідеалів та моральних якостей. І навіть із передовими господарниками радянського часу в цьому плані не порівнюю – ті, звісно, себе не забували, але дбали передусім про своїх працівників і про все сільське господарство СРСР (як-от Іван Худенко, котрий висунув масштабний план докорінної перебудови цього господарства, наслідком якої стали б заможне життя кожної радянської людини і втрата КПРС своєї ролі). Якби нинішні політики й чиновники були такими, як дисиденти (зокрема, й економічні) радянських часів, то вони не сиділи б у в’язницях – стверджена після Помаранчевої революція демократія унеможливила б такі сценарії.

Проте уважний читач уже, вочевидь, побачив і наявність цілком реальних підстав для такого порівняння. Йдеться про формулювання звинувачень на адресу заарештованих політиків та чиновників і про ідеологів та виконавців нинішнього «антикорупційного» дійства (хіба тут не тхне ґебістським духом, хіба не використовуються найцинічніші методи?).

Якби, скажімо, разом із зазначеними представниками колишньої влади за ґратами опинився й добре відомий усій Україні персонаж, який свого часу продав державну «Криворіжсталь» за вп’ятеро нижчу від ринкової ціну «своїм» людям, а нині на кожному пленарному засіданні Верховної Ради демонстративно топчеться по Конституції, диригуючи голосуванням за принципом «за себе і за кількох хлопців», то можна було б іще якось повірити в розгорнуту нині боротьбу зі зловживаннями владою. А якби там само опинилися й головні діючі особи оборудок із «Межигір’ям», то лишалося б тільки аплодувати. Причому стоячи. Оскільки ж цього немає і не буде в жодному разі (принаймні доки існує чинна влада), оскільки речники влади постійно наголошують, що до наступних виборів теперішня опозиція зникне, а 2015 року в Януковича не буде конкурентів, то будь-яка притомна людина має оцінити нинішню серію арештів та кримінальних справ проти представників колишньої влади як політичні репресії. Чи, якщо хочете інше формулювання, як організоване насильство, здійснюване над громадянами державою. А це безумовна парафія правозахисту.

І тут не повинно бути місця розрахункам на кшталт «якщо ми не лізтимемо в розбірки між політиками, то зможемо ефективніше робити свою основну справу». Бо йдеться саме про цю основну справу. Крім того, має спрацювати елементарна логіка: якщо буде тими чи іншими способами ліквідована нелояльна до влади, себто реальна, опозиція, то наступними кандидатами на ліквідацію (чи цілковите приборкання, що є тим самим) будуть правозахисники. А на вільні місця призначать «правильних» квазіопозиціонерів та фальшивих «правозахисників». Тим більше що й кандидатури на місця останніх є – це кілька дуже специфічних персонажів, добре відомих у правозахисному середовищі, які вже зарекомендували себе ревним обслуговуванням запитів чинної влади та вмінням добре влаштовуватися в різних «комісіях».

І ще одна деталь: Анатолій Макаренко... Ігор Діденко... Георгій Філіпчук... Богдан Данилишин... Валерій Іващенко... Самі етнічні українці. Схоже, якби був поміж них хоча б один єврей чи татарин, то вже здійнявся б галас про утиск порушення прав людини. А так виходить, що коли назвалися титульною нацією, то мусите терпіти...

Отож, схоже, Україна знову є таким собі полігоном наступниці КҐБ – російської ФСБ і її партнерів в особі «наших» силових структур. Протистояти цьому може тільки рішуча спільна дія правозахисників України та світу.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено