Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
11 лютого, 2013

Їхав митець за Дунай…

На Фейсбуку, котрий став уже такою собі сповідальнею для багатьох наших сучасників, знайома львівська поетеса вмістила спостереження: доки вона тривалий час хворіла, й відповідно, майже не показувалась на люди, більшість її знайомих вважали, що вона перебуває за кордоном. Чому? Бо вона письменниця. Ще й перекладає з іноземних мов. То ж напевно відхопила собі десь грант, чи стипендію, і комфортно проводить час на якійсь віллі у затишній, ситій Європі.

Припущення таке цілком логічне з погляду рядового жлоба-обивателя, котрий про літературу знає щось і зовсім трішки, письменників бачить на телеекрані в час новин, коли наприкінці випуску розкажуть дещо «зі світу культури» - наприклад, що письменник К. вкотре переміг на «Коронації слова», а письменник Ш. висловив свою незгоду з державною політикою, проте не до кінця. Творів цих авторів обиватель, звісно ж, не купить, і не прочитає, але при зустрічі не промине кинутися в очі й поспілкуватися. При цьому він, обиватель, ще й говоритиме компліменти письменникові, інтенсивно вдаючи, ніби знайомий з його творчістю.  

Навіть у творах молодих письменників (принаймні одного з них!) трапилося відшукати гнівну ескападу на адресу старших колег, котрі сидять по закордонах, а потім приїздять в Україну і повчають, як треба жити. Звісно ж, прізвищ жодних не названо, проте зіграно на користь жлоба, підпасовано йому: ось, вони й справді такі, повлаштовувались там собі гарненько, гранітоїди кляті! Ну а в новинах «Інтера» колись проскочила цілком серйозно подана інформація про виступ письменника Юрія Андруховича, «постоянно проживающего на пе-ем-же в Германии». Крім дикої своєю неоковирністю тавтології «постоянно проживающего на пе-ем-же», повідомлення також різало вухо нечисленного компетентного глядача нахабною і підлою брехнею. Бо ж насправді не живе Андрухович у Німеччині, не виїхав він туди, хоч, напевно, неоднораз мав таку змогу. Подібні чутки (переважно в інтернет-просторі) поширюються і про Сергія Жадана, та про інших помітних представників красного письменства. Дивіться, мовляв, які вони, оті володарі дум, ваша еліта духовна: поотримували закордонні паспорти, в них візи, або й види на проживання, і тепер, вирвавшись туди, до того західного раю, пишуть свої нікчемні книжечки, віддалік від свого народу. То яка їм після цього віра може бути? Грантожери вони, і більше ніхто!..

З тривалих власних спостережень знаю, що найбільше обурюються з цього приводу особи, які самі колись (і мабуть, неоднораз) намагалися отримати закордонні гранти, проте безуспішно. Переважно з банальних причин: не зуміли заповнити аплікації іноземною мовою, вчасно подати їх, обґрунтувати свій проект. На додаток до цього в коломистецькій суспільній свідомості фігурує надзвичайно викривлене уявлення про саму систему грантів. Людина «збоку мистецтва» вважає, що гранти – це просто грубі пачки закордонної валюти, які видаються кожному, хто якимсь чином пробився у вузьке й обмежене коло «грантоїдів», отак задарма, на прожиття, на харчі. Того, що грант ніколи не буває довічним і вкрай рідко – довготривалим, ці зачаровані спостерігачі не знають, а коли дізнаються – не вірять. І що під грант потрібно виконати якийсь масив праці, часом чималий, теж воліють не дізнаватися.

Отож і сублімують вони свої власні бажання-прагнення, зустрівши тебе де-небудь на зупинці транспорту (бо коли чекаєш автобуса, подітися зазвичай нікуди), й обсипаючи з голови до ніг питаннями, із яких власне їхнє підсвідоме так і цвиркає: слухай, а чого ти досі не виїхав? У тебе ж і візи є, і знайомства за кордоном! Чого ти чекаєш? Що тобі тут робити?

Тобто, насправді виїхати хочуть саме вони – але при цьому бояться й лінуються. Бо щоб зважитися на еміграцію, треба зробити багато різних вчинків і дій, а насамперед – усвідомити, що пориваєш із тутешнім життям назавжди. Треба попобігати посольствами, повідсиджувати час на співбесідах – марудно це все, довго і тяжко, ну точно, як при заповнюванні аплікацій на гранти. А коли стоїть перед тобою дивак, який має у своєму закордонному паспорті  трирічну Шенгенську і п’ятирічну американську візи – тут можна й пофантазувати. Чого ж ти не виїздиш? Незрозуміло й підозріло…

І пояснити щось в таких випадках украй важко. Говорити про патріотизм не випадає, бо ж він, як відомо, останній притулок самі знаємо, чий. Та й особа, що пожадливо сковтує слинку при самій лише думці про довгострокову закордонну візу, аргумента «я люблю цю країну» просто не сприйме. На щастя для мене у моєму теперішньому віці й статусі невідпорним лишається аргумент «я вже застарий». Це сприймається з розумінням, із киванням голови. Мовляв, так, твій потяг вже пішов. А от я, коли б міг, чкурнув би звідси якнайдалі…

Нарешті приходить якийсь транспорт, і ти прощаєшся зі співрозмовником. У душі – суміш жалю й обридження, і ще така негарна зловтіха, щось на кшталт «не дано свині рогів», відчуття, за яке перед самим собою незручно. І ще в голові крутяться рядки недавнього ювіляра Висоцького: «И не надейтесь – я не уеду».



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено