Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
16 квітня, 2010

Справи сімейні

Польська трагедія наочно показала, що таке нація
Матеріал друкованого видання
№ 15 (128)
від 16 квітня, 2010

Близнюків любили не всі. З них кепкували, на них малювали карикатури, їх безжально критикували. Тільки коли одного з них не стало, вся велика сусідня країна захлинулася в сльозах.

До братів Качинських, а надто до покійного Леха, було чимало претензій не лише в Росії – тут усе зрозуміло: для Москви вони націоналісти, а гіршої лайки в Кремлі досі не вигадали. Але свої рахунки до польського президента мала й Німеччина за цілеспрямоване підкреслення ним «історичного боргу» німців перед поляками. Скільки можна? Вже стільки, як німці каялися за свої провини, годі уявити в світі міжнародних відносин. Із Україною так само не все бездоганно: Варшава постійно закликала нас покаятися за Волинь і бозна ще які образи, не бажаючи спокійно сісти й розібратися, хто кому що винен (задля справедливості слід визнати, що з українського боку такого відчутного бажання теж не було виявлено).

І, головне, братів лаяли за надмірний консерватизм і, страшно сказати, популізм у самій Польщі. Як лаяли! В них була потужна опозиція, що згодом, після виборів 2007-го, перетворилася на владу (нагадаємо, Польща – справжня парламентсько-пре­­зидентська республіка з наголосом на пер­шому слові). Їхня партія «Пра­­во і справедливість» поступово втрачала голоси: буквально напередодні суботньої біди її рейтинг становив 26%. Щоправда, це через май­же п’ять років президентства Леха Качинського, серед яких рік і чотири місяці прем’єром був брат Ярослав. Згадаймо, з яким рейтингом залишив пост наш останній президент, щоб окреслити порівняльну шкалу.

Принципово те, що Качинські ніколи не були випадковими людьми, опортуністами, політичними пролазами. Вони люди з біографією й переконаннями, виразники поглядів значної частини польського суспільства, які не є нам бли­зькими, але заслуговують як мінімум на повагу. Не хочу зайвий раз жбурляти камінь у бік колишніх комсомольських чи комуністичних функціонерів, що перефарбувалися в європейців і лібералів, але брати почали свою політичну кар’єру в далекому 1977-му в підпільному Комітеті захисту робітників, а продовжили в 1980-му в легендарній «Солідарності». Тоді за це саджали.

Качинські – політики в майже забутому в Україні сенсі: вони йшли у владу не для того, щоб забезпечити собі комфорт, статки, недоторканність, а виключно заради зміни країни згідно зі своїми принципами (і забобонами). З такого тіста ліплять Пілсудських і Валенс.

Так, польський націоналізм – річ не завжди зрозуміла іноземцеві й навіть, сказати відверто, не завжди приваблива. Але це все ж таки не те, чим лякають маленьких дітей. У своєму сучасному європейському, дезінфікованому варіанті він позбавлений двох найодіозніших речей: ксенофобії та агресії.

Польська трагедія наочно показала, що таке нація. Йдеться не про кров. Виявляється, є сукупність людей, котра відчуває себе пов’язаною між собою чимось ще навіть більшим, ніж кордони, мова, релігія, історія, культура чи побутові звички. Це називається: спільна доля.

Таке не з’являється в один день. Для такого потрібна колективна пам’ять про важку дорогу з усіма злетами та падіннями, тріумфами та приниженнями. Для цього потрібне усвідомлення єдиної країни попри всі розбіжності між різними її частинами – не більшими й не меншими, ніж у будь-якій великій європейській державі, від Великої Британії до Іспанії (згадаймо також Україну). І ще для цього потрібне чітке знання, що кожен може без утисків, обмежень і шахрайства якось впливати на вибір майбутнього. За браком інших, назвімо це заяложеним словом «демократія».

Звісно, масштаб утрати теж має значення. Жахлива смерть найвпливовіших, найшанованіших поляків, очевидно, значною мірою однодумців – це удар, від якого важко оговтатися. Але, хай там як, найбільша втрата – загибель символу. Польська нація відчуває, що осиротіла, попри всі буквально вчорашні образи й непорозуміння.

Якщо трохи спрощувати, таке відчуття можна порівняти з сім’єю. Всередині родини її члени можуть мати претензії одне до одного. Проте коли родина втрачає одного зі своїх, це стає особистою втратою для кожного.

Сусіди, крім іншого, існують ще й для того, аби користуватися їхніми уроками. Страшне випробування, що спіткало наших братів, змушує українців поставити собі запитання: а який шок потрібен нам, щоб відчути себе родиною?



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено