Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
24 вересня, 2010

Від двомовності до двонародності

Малоросійський закон про мови від регіоналів підриває легітимність України як держави
Матеріал друкованого видання
№ 39 (152)
від 24 вересня, 2010

У минулому числі Тиждень уже присвятив чимало уваги новому мовному законопроекту. За правом і практикою ми можемо пошукати й деякі висновки з того, які причини мала в інших місцях «офіційна дво/багатомовність», якими були її історичні підстави. Адже регулювання мовних питань у Європі та решті світу не стоїть на тому, що є якийсь обов’язковий світовий стандарт. Наявні практики спираються на певну логіку передовсім історичного та безпекового характеру.

Історична легітимність таких країн, як Канада, Бельгія, Швейцарія, та сама Фінляндія, ґрунтується на згоді, конвенції місцевих історично закорінених етнічних спільнот щодо спільних інтересів у реалізації певного державного проекту. Ці спільноти мають між собою більш-менш чіткі межі, й офіційна багатомовність виглядає зовсім не так, як передбачає український новотвір: на теренах, де живуть валлони, діє французька, де фламандці – фламандська, де франкоканадці – французька, де англоканадці – англійська. У Канаді немає третьої мови (польської, української, німецької), бо решта меншин живуть там відносно недавно й розпорошені. Двомовність підтримує дві окремі мови в місцях їхнього історичного вжитку, і вони не переплескуються так, щоб в Антверпені офіційно діяла валлонська, а більшість населення розмовляла фламандською, маючи її за «регіональну мову». Кожному народу – своя мова. Виняток – столиця Брюссель. Доки буде згода валлонів та фламандців щодо необхідності спільної держави Бельгії, вона зберігатиме таку двомовність як гарантію «вільної спілки». Якщо раптом розхочеться – розійшлися по окремих державах. Не визнає Оттава мовних прав франкоканадців – на референдум і геть із тієї Канади у вільний Квебек. Але так відбувається тому, що обидві спільноти є окремими народами, які споконвіку живуть на цих землях.

В Україні ж регіональна мовна специфіка зумовлена зовсім іншими чинниками. Незалежна Україна виникла як втілення державотворчого процесу корінного народу – українського – на його історичних етнічних землях із більшістю українського населення, процесу, підтриманого етнічними меншинами (у 1991 році за незалежність проголосувало 55% росіян). Тобто ми не маємо жодних підстав говорити про «два народи – співзасновники України», що було б історико-правовим підґрунтям можливої офіційної двомовності («офіційна мова» та «державна» в європейському правовому полі – це синоніми). Тим більше що Україна – це навіть не федерація з якимось етнічними підставами, як-от Росія. З історико-правового погляду це дає підстави лише для ситуації однієї державної мови та належних гарантій мовних прав меншин. Що й міститься у чинному законі про мови, Конституції країни та відповідному тлумаченні останньої Конституційним Судом. І все перераховане цілком відповідає європейським правовим нормам, що вже не раз засвідчували ті самі європейські експерти, комісії та інші установи.

Інший суто історичний (але дуже актуальний) чинник – деформований стан поширення і вжитку української мови в результаті століть мовної дискримінації, а масштаб русифікації є наслідком не автохтонності чи потуги російських анклавів, а міграцій попереднього століття. Це потребує певних компенсаційних і стимулювальних заходів щодо української мови, які були місією держави та не виконані нею й на 50% – ані в сенсі компенсацій, ані в сенсі розуміння нацменшинами своїх реальних мовних прав та обов’язків. Будь-які опитування громадської думки Інституту соціології НАНУ засвідчать, що більшість населення України незалежно від національності позитивно ставиться до відродження та розвитку української мови. І всіх інших. Але коли питання політизується, воно втрачає для загалу бачення внутрішньої логіки – і оцінки причин ситуації, і послідовності її врегулювання. Залишаються лише маніпуляції без якогось логічного підґрунтя. Єдине, що я тут бачу з історико-правового погляду, – це те, що без жодних підстав принаймні половина території України виводиться за межі дії процесу творення суверенної Української держави, коли де-юре констатується, що українські громадяни різних регіонів вже мають суттєві сумніви у легітимності підстав її існування, закладених у 1991 році.

Створюється «другий народ», який уже не буде зацікавлений у тому, щоб відповісти на просте запитання: а що конкретно робить Україну Україною. Мова? Історія? Культура? Згода? Навколо чого? Тоді чому тут «Україна», а не, приміром, «Малоросія»? Якщо громадянин цього не знає, він уже перестає бути громадянином цієї держави. Країна починає хитатися не в бюджеті чи фінансуванні війська, а в головах і душах. А хто цим скористається, не мені оповідати.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено