Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
19 вересня, 2010

Десять років без права листування

Моє знайомство з Гією Гонгадзе було символічним до сліз
Матеріал друкованого видання
№ 38 (151)
від 19 вересня, 2010

Моє знайомство з Гією Гонгадзе було символічним до сліз. Ніхто ще не здогадувався, що буквально за день чи два на нас чекає безславний початок кінця Радянського Союзу: комуністичний, дарма що під музику Петра Ілліча Чайковського, заколот у Москві. У Запоріжжі саме відкрився другий фестиваль української популярної музики «Червона Рута». Туди сунули тисячі патріотів з усієї України та діаспори: не тільки за децибелами року і попу, а й на інших подивитись, і себе показати.

Того дня, вже не пригадаю чому, натовп учасників і гостей крокував просто серединою проспекту Леніна. Багато хто ніс синьо-жовті прапори, небачені досі в індустріальному й русифікованому місті. Я ж тримав грузинський прапор – ще не визнаний як офіційний колишній державний прапор Грузинської Демократичної Республіки, знищеної більшовиками майже водночас із ліквідацією УНР.

Стяг цей було неможливо не побачити. Темно-бордовий із білою та чорною стрічками біля древка. Люди підходили, розпитували, що це за знамено, чи бува не махновське...

З людського моря відділився хлопець, трохи старший за мене, вдягнений у червоні атласні шаровари та вишиту сорочку. Запитав грузинською, хто я і що я, потім відрекомендувався українською: Георгій зі Львова. Написав на клаптику паперу телефон.

Вдруге побачив Гонгадзе десь через півроку на першій шпальті культової газети «Post-Поступ» із виносом: «Я стріляв у президента». Подумав, ого, мій новий приятель не з матусиних синків, якщо поїхав на війну. Швидкісну та криваву громадянську війну, що точилася в самому центрі Тбілісі.

Гія тоді підтримав тих, хто виступив проти Гамсахурдіа. Він ненавидів главу держави, просто шаленів і через багато років після тих подій лаяв його, не переймаючись добиранням слів. Згодом стало відомо, що за часів Звіада архітекторові Руслану Гонгадзе, учасникові антикомуністичного руху, депутатові першого демократичного скликання парламенту Грузії, довелося покинути батьківщину після того, як він побачив своє прізвище у списку «ворогів народу» в одній із газет.  

З Лесею Теодорівною познайомився через кілька днів після викрадення Георгія. Ми сиділи в їхній останній із Мирославою найманій квартирі-сталінці на вулиці Червоноармійській. Мама не знаходила собі місця, згадувала мозаїчні подробиці з його дитячого та юнацького життя, заняття спортом, зняті фільми, автомат під ліжком у тбіліському помешканні, показувала плями крові на тільняшці – сліди поранення від російської гранати. В Абхазії він не брав зброї до рук, знімав документальні кадри для телефільму про участь українців з УНСО у війні за територіальну цілісність Грузії.

Навіть за кілька днів після чорного дня 16 вересня ми відмовлялися й думати, що більше не побачимо Георгія ніколи. Живим. Мати згодом ходила на впізнання і не визнала й дотепер не визнає, знайдених в лісі під Таращею решток. Хай там як, а поховати б по-людськи ці пронумеровані «вещдоки».

Прикро вразило спілкування зі слідчими та міліцейським начальством Києва: «Да никуда не денется этот ваш Гонгадзе, загулял на пару дней, стыдно домой показаться, дело молодое»…

Нікого, крім рідних, не цікавить результат розслідування. Сказати, що суспільство і навіть журналістська спільнота аж надто чекають крапки в останньому томі, було б великим перебільшенням.

Ось і тепер, коли слідство оголосило, що встановило замовника – колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, інтернетом і пресою розлилося море невдоволення, мовляв, на генерала-небіжчика можна все повісити. За кадром, мовляв, лишаються політики, у яких, на відміну від міліціонерів, були мотиви ненавидіти вільного журналіста. Дивний ми народ. Нас задовольняє споглядання за безкінечним процесом – хоч за розслідуванням справи про вбивство, хоч за черговою опереткою «Шустер Live». Розслідування стало антирекордом – рівно половину незалежності ми прожили під акомпанемент обіцянок «взяти під особистий контроль», «назвати і покарати замовників» тощо.

Обіцяють, що більша частина процесу проти вбивці – генерала міліції Олексія Пукача – відбуватиметься у відкритому режимі. Хотілося б, щоправда, побачити історичний момент очних ставок між Пукачем і Володимиром Литвином, Пукачем і Леонідом Кучмою, але таке належні голові спецслужби та зятю екс-президента телеканали навряд чи покажуть.

Політики вбили не тільки Гію, а й – з особливим цинізмом – його кримінальну справу.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено