4 квітня, 2008

Хочеш про зелену мавпу?

"На мій махрово-суб’єктивний погляд, толерантність сьогодні – це універсальна анонімна цензура.."
Матеріал друкованого видання
№ 14 (23)
від 4 квітня, 2008

 

Якось я надибала статтю про «феміністичний дискурс» в Україні: авторка стверджувала, що – з огляду на специфічне ставлення українців до фемінізму – не завжди наважується називатися феміністкою, а спочатку з’ясовує, на яких позиціях перебуває співрозмовник. Тобто сама себе «редагує».
 
Одна телеведуча під час запису програми, в якій я була гостею, нажахано пробурмотіла, що мої різкі висловлювання щодо фемінізму як інструменту просування на ринок секс-меншин і – надто! – категоричні протести проти всиновлення геями дітей, «ми виріжемо потім, слава Богу, це не прямий ефір». Внутрішній цензор цієї ведучої, виявляється, несе відповідальність за мою неполіткоректність!
 
Про те, що всі ми вже років десять, самі того не помічаючи, каструємо свої творіння (музичні, літературні, будь-які) з огляду на світовий комерційний формат – я взагалі промовчу.
 
На мій махрово-суб’єктивний погляд, толерантність сьогодні – це універсальна анонімна цензура, покликана сформувати в людині самоцензуру. Толерантність, політкоректність – назвіть це хоч зеленою мавпою – зовсім нічого спільного не має зі зниклою незворотно інтелігентністю, яка дозволяла колись людині обирати й обстоювати свою позицію.
 
Я не стверджую, що будь-коли за свою історію існування у соціальному стаді людина була вільною і могла щось вільно вирішувати. Але зараз зникли навіть бажання і здатність обирати для себе бодай спосіб висловлювання. «Формат» єдиний на всіх: толерантність.
 
Знаєте, що таке «подія Клаць»? Це будь-яка побутова штука, яка стає останнім пазлом у картинку проблеми, тим довільно й спонтанно віднайденим кутом зору, що раптом зі строкатої абстракції «зводить» для тебе цілісне й цілком конкретне зображення.
 
На якомусь етапі професійної діяльності раптовий мікророзрив у твоїй узгодженій з колективом реальності оголює колючий дріт цензури. Хай би як вона нині не називалася, хоч «редакційна політика». Ну, до прикладу: раптово виявилося, що пана Підрахуя віднедавна Підрахуєм називати зась, бо він, виявляється, національний герой.
 
Або так: будь ласка, будь-кого з ВР киями обкладай, але вулик президентський не чіпай – той, що на Банковій. Слово «балАган» (навіть не «балОган») – табу так само, як і вислови «друге пришестя Медведчука» та «сірий кардинал».
 
Доки я не почула третій дзвоник – не чіпати вулика, я перебувала у блаженній переконаності, що свобода слова перемогла раз і назавжди. Я любила повторювати, що суспільство не може здобути свободу одноразовою акцією, що, мовляв, це щоденне відстоювання своїх позицій без права на розчарування, але – все одно залишалась аполітичною.
 
У моєму випадку – це глибока відраза і до балАгану і до балОгану. До редакторських правок і купюр я ставлюся бодгісатвічно, але телесюжет відрізняється від тексту тим, що перемонтувати готову роботу складно. Різати – неможливо, сюжет втратить сенс.
 
В епоху тотальної, добровільної самоцензури, конформізму й споживацької мімікрії не потрібні «темники» – достатньо вчасно вкидати в суспільство новий «формат».
 
Колись Олег Скрипка публічно визнав свою поразку як рокера перед «диктатурою гламуродискурсу». У ставленні до комбінату шоубізнесу це було не толерантно.