Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
25 січня, 2013

Донецький привіт від Сталіна

День Соборності України за логікою мав би маніфестувати єдність усього українства від Сяну до Дону. Патріотична молодь – є така традиція – скріпила береги Дніпра людським «ланцюгом», влада поклала квіти, історики написали тексти. Все ніби як завжди.
Матеріал друкованого видання
№ 4 (272)
від 24 січня, 2013

Аж ось напередодні свята секретар Донецької міськ­ради Сергій Богачов, не хухри-мухри, як його попередник на цій самій посаді Микола Левченко, а доктор економічних наук, професор, завідувач відділу інституту в системі НАН України, заступник міської організації ПР, «автор ряда научных статей, учебников и политических детективов» і прочая, вирішив заявити urbi et orbi про своє ставлення до… Василя Стуса.

Звісно, це смішно. Ніби немає нагальніших справ у другої людини в місті-мільйоннику, як писати замітки про поета і громадянина, котрий не побоявся стати на прю з молохом комуністичного режиму. Виявляється, немає. І він пише блог «Василий Стус – герой ли Украины?».

Не було нагоди читати детективи пана Богачова, але спеціально переглянув доволі великий список авторських колонок. Текстів під назвою «Ефим Звягильский – герой ли Украины?» чи «Юрий Бойко – герой ли Украины?» не знайшов. А ось про Стуса є.

Цитата – і забудемо навік про Богачова. «По словам жителей Кондратьевки (робітниче селище на околиці Горлівки, Василь Стус працював у тамтешній школі – Авт.), особой дружбы Стус ни с кем не вел, выделял­­ся среди жителей поселка тем, что носил вышиванку и говорил только на украинском языке… Он был чужим среди нас и не хотел становиться своим».

Насправді головною причиною, чому пост­комуністичний пітекантроп зробив в інтернеті наїзд проти Стуса, є те, що громадськість Донеччини на початку січня, коли поетові виповнилося б 75, провела мітинг-реквієм і знову прозвучала ідея створити сквер імені поета, а в ньому поставити пам’ятник неподалік одного з корпусів Донецького університету, де свого часу навчався студент-філолог Стус.

Оце й зачепило українофоба Богачова. Бо як представник міської влади, зокрема ще й керівник бюджетної комісії міськради, мав би виконувати наказ донеччан про увічнення пам’яті всесвітньо відомого земляка. А не хочеться. Бо як за життя Стус не вписувався в соцреалістичний канон, так і тепер не вписується у стиль «новых русских» та невиліковних совків.

Звісно, «місто мільйона троянд» (так у СРСР атестували Донецьк у туристичних путівниках) давно набуло такого високого статусу, що не Стусам же давати назви вулиць і проспектів.

Уявіть собі, що ви донеччанин і живете на вулиці Косіора, працюєте – на Постишева, ходите в гості до батьків та друзів, які мешкають на Кірова, Калініна, Петровського, Уріцкого, Азізбекова, Ульянових, Камо, Шаумяна, Кобозєва чи Звягільського (о диво, є і така вулиця!), з коханою домовляєтеся про зустріч на площі Лєніна під сінню того ж таки Лєніна (до речі, в місті є ще Лєнінскій проспект і проспект Ілліча, тому легко загубитись у часі й просторі), прогулюєтеся по Артьома, а на концерти ходите повз бронзового Іосіфа Кобзона.

Отак люди й живуть. Реально можна збожеволіти. Це не просто релікти совка. Це маркування міського простору, а через нього і душ людей пам’яттю про вбивць мільйонів.

Але Донецьк не був би Донецьком, якби тут не знайшлась унікальна вулиця, аналогів якої немає по всьому колишньому Радянському Союзу. Ніде більше такої немає, а тут є. Вулиця ця має ім’я Ульріха.

Мова про радянського державного діяча, генерал-полковника юстиції, голову Військової колегії Верховного суду СРСР Василя Васильовича Ульріха. Каратель, який тільки за три роки (1936–1938) особисто підписав понад 30 тис. смертних вироків. Син «старого більшовика» Владіміра Антонова-Овсєєнка, розстріляного у 1938-му, залишив спогад про Ульріха як «жабу в мундире с водянистыми глазами».

Повторюся, ніде у світі немає вулиці його, треба розуміти, доброї пам’яті. А в Донецьку, яким керують богачови, є.

Хто ж такий «донець­­кий» товариш Ульріх? Уродженець Латвії, бать­­­ко – з балтійських німців, мати – російська дворянка. Член партії Лєніна з 1910 року, таких потім називали «ста­­ри­­ми більшовиками». Піс­­ля заколоту 1917-го робить блискучу кар’єру в органах ВЧК – ОГПУ – НКВД.

Протягом 18 років (1926–1948) був головним інструментом сталінського терору проти партійно-радянських кадрів, командирів і всіх інших військовослужбовців Робітничо-селянської Червоної армії. Саме цій потворі «канібалісімус» Сталін доручив засудити на смерть своїх конкурентів та ворогів, і той виконав завдання на відмінно.

Найвищим цинізмом комуністичної влади було назвати вулицю іменем кривавого маніяка, він помер 1951-го і був із військовими почестями похований на престижному кладовищі в Москві. Найвище свинство нинішньої донецької влади – залишити той спадок, оберігати його й агресивно нападати на тих, хто хоче знати справжню історію країни і Донбасу. Богачов – це Ульріх сьогодні. Ми чужі для нього, бо теж одягаємо на свята вишиванку й говоримо українською. 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено