25 лютого, 2013

Криза класичних інтелектуалів

Не так давно від інтелектуала очікували величезної суспільної та політичної відповідальності
Матеріал друкованого видання
№ 4 (272)
від 24 січня, 2013

Не так давно від інтелектуала очікували величезної суспільної та політичної відповідальності. Він говорив від імені слабких, пригноб­­лених, викривав беззаконня, солідаризувався з тими, хто втрачав роботу, боровся проти експлуатації, колоніалізму, диктатури, обираючи собі поле змагань згідно із власними уявленнями про істину та справедливість. Як казав Жан-Поль Сартр у своїх славетних японських доповідях, інтелектуал – це «той, хто втручається в речі, на яких не розуміється», не в змозі мовчати про неприпустиме – несправедливість, брехню, варварство… В епоху Вольтера, Вацлава Гавела, Еміля Золя чи радянських дисидентів виникали різноманітні постаті інтелектуалів, одні з яких були заангажовані в політичних чи партійних проектах, а другі віддавали перевагу цінностям без такої прив’язки. Сьогодні вражає те, що поста­­­ті другого ґатунку немовби зникли.

У Франції, що є за визначенням країною інтелектуалів, останні були жалюгідним видовищем компромісу з Ніколя Саркозі, главою держави, який ідеологічно наближався до правих, тому й життя ідей відбувалося чимдалі від їхнього.

Це не означає, що у світі чи в країні не стало несправедливості, брехні, корупції, жахливого насильства, порушення прав людини. Але соціальна відповідальність і боротьба зі злом лягають на плечі когось іншого, а не інтелектуалів у класичному розумінні.

Читайте також: Французький філософ Венсан Декомб про суспільну відповідальність інтелектуалів і те, чим вони відрізняються від інтелігенції

Нині домінує ідея, що великі проблеми сучасності є насамперед економічними та фінансовими, і щоб вирішити їх, треба звертатися до розуму, до компетенції, до діячів, які, на відміну від сартрівських інтелектуалів, втручаються в те, на чому знаються: інтелектуал поступився місцем експертові, технологу. В Європі велику постать інтелектуала, який діє на найвищому рівні в політиці, уособлював під час Оксамитової революції 1989 року Вацлав Гавел, від 1990 року президент Чехословаччини. Сьогодні такою людиною з великої літери є Маріо Монті, видатний економіст, що перебував у 2011–2012 роках на чолі італійського уряду, який іменують урядом фахівців-технократів.

І нарешті, якщо виходити з економічних та фінансових питань, спостерігається здрібніння інших, наприклад громадських, релігійних та культурних інтелектуалів, які порушують наболілі проблеми перед владою. Досить швидко починає панувати плутанина, наприклад якщо йдеться про культурне й етнічне розмаїття: чи визнавати його, і до яких меж, а також яка соціальна й політична відповідальність із цього випливає, тож інтелектуали влаштовують ідеологічні дебати між собою. Стають уїдливими, нападкуватими, викривають і підозрюють, не пропонуючи конструктивного бачення майбутнього, шляхів загальної відповідальності.

Точкою консенсусу впродовж останніх кількох десятиліть є надзвичайне піднесення в усьому світі суспільних та гуманітарних дисциплін. Це дає розуміння, яке цілком узгоджує емпіричні знання з теоретичними, філософськими напрацюваннями. Вони висвітлюють публічні дискусії із солідним знанням справи, репрезентативно, науково, спираючись на реальні дослідження й водночас на загальнолюдські цінності. Найкраще в цьому – поєднання чіткості й компетентності, морально-етичної заангажованості й критичності. І саме так формується суспільна відповідальність.

ХХ століття було добою класичних інтелектуалів, ХХІ відзначило їхній історичний занепад, входження до гри науковців суспільних та гуманітарних дисциплін.