Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
22 лютого, 2013

Влада рейдерів і суспільна прострація

Сидять в українському парламенті. Прикидаються українським урядом. Але так спокійно і неквапно за кілька років захопили 46-мільйонну країну, хазяйновито розмонтували державність як недоладно складене леґо, а тепер зсипають гору безформних кубиків у євразійський смітник. І які ж претензії? Хто на що вчився. Кому за що заплачено. Питання, врешті, не до них. А до суспільства. Матриця спрацювала безвідмовно.
Матеріал друкованого видання
№ 4 (272)
від 24 січня, 2013

Матриця православних суспільств із їхнім приглушеним (або й неіснуючим) громадянським почуттям, провінційною політикою, відсталою економікою, циклічною репродукцією тієї самої проблематики. І російська модель, і білоруська – один штамп. Влада рейдерів – і суспільна прострація. Не бракує поодиноких чесних аналітиків. Трохи є і притомних політиків. І є так само глухе невдоволення широких мас суспільства. Але цього недостатньо для змін. І вкотре історія йде по колу. Вкотре ті самі сценарії. Вкотре та сама безперспективність.

Пам’ятаю травень 2004 року в Польщі. Святкова країна, яка щойно вступила до ЄС – мов повернулася додому. Студентка з Києва, яка закінчувала навчання в Польсько-українському університеті. У всіх усміхнені обличчя, а вона мов застигла. До кабінету директора підприємства її дядька, розповіла, увійшли двоє, поклали на стіл пістолет і ноги. Й сказали: «Тобі десять хвилин, або збирайся, або з кабінету не вийдеш». Він зібрався. І вийшов. А вона теж зібралася – не повертатись. Бо куди? А потім була Помаранчева революція з усіма наслідками. І головний із них той, що такі ось персонажі в масках – і навіть без масок – усій країні можуть сказати: «Збирайся...» І вона спішно збирається – у небуття, бо ті ж самі на столі пістолети й ноги. Відбулося рейдерське захоплення держави.

Можна імітувати політику, а результати все одно виходять реальні й знову ж таки катастрофічні

У середині 1990-х у процесі денацифікації двоє американських вчених – Деніел Ґольдхаґен і Ян Ґросс – вивели розмову про нацизм на суттєво інший рівень. У моменті, коли була визнана і засуджена відповідальність ієрархів, ці історики порушили питання про відповідальність самого суспільства за злочини тоталітарної системи – суспільства, яке знає, але співпрацює з владою, і неважливо – через те що поділяє її ідеї чи просто через страх, інертність, байдужість. Ідеться про так званий злочин належності, про спільну кримінальну відповідальність. Тож логічно, що це суспільство дістає згодом заслужене покарання і в той чи інший спосіб розплачується навіть за пасивну співпрацю з ідеологами й архітекторами тоталітарної системи.

Суспільства, які здатні визнати свою вину і пережити покарання як заслужений моральний та юридичний акт розплати, залишають свої історичні кошмари в минулому і відкривають собі горизонт майбутнього. Ті ж, які не здатні на такий крок громадянської мужності та свідомості, приречені на обертання в колі тих самих проблем.

Ця макропарадигма суспільної відповідальності в межах тоталітарної системи цілком функціональна і в посттоталітарному суспільстві, яке шукає – якщо шукає! – шляхів подолання минулого. Радянська система була кримінальною, а відтак і криміногенною. Тому й досі залишається питання без відповіді: чи вона так довго протрималася через свою об’єктивну силу, звівши суспільство нанівець, чи це саме суспільство, перетворене на колективного Люмпена, стало сприятливим гумусом для впровадження та успішної реалізації того, мабуть, найстрашнішого експерименту над людиною? Виходячи з інволюції України та її сусідів за останнє двадцятиліття, актуалізувалася саме друга частина запитання.

Тому нині відтермінований підпис президента під документами Митного союзу є логічним завершенням парадигми. Не поставив сьогодні – поставить завтра. Політичне шулерство політиків, тотальна, всепроникна корупція, деградація інститутів держави, вигасання громадянського почуття, занепад економіки, освіти, медицини – це взаємопов’язані процеси, які зароджуються в самому суспільстві й лише згодом вивершуються у видимій своїй частині – потворними формами політики. Отже, суспільство як таке не здатне на жодну дію, на опір, на проект майбутнього. Можна і треба диференціювати конкретні форми відповідальності. Звичайно, інтелектуали мають більшу відповідальність від так званих пересічних громадян. Опозиційні політики також безпосередньо відповідальні за стан речей у державі. Є дуже окремі постаті, які послідовно обстоюють альтернативний розвиток держави в європейському напрямі. Однак сублімувалися ці різнопорядкові відповідальності у всезагальній катастрофі.

Напередодні Помаранчевої революції були вже готові проекти інтеграції України в спільний простір посттоталітарного безглуздя. Вже на той час вічний президент Казахстану вигадав і назву спільної монети: євраз. Пам’ятаю реакцію деяких інтелектуалів – запатентованих патріотів: та це ненадовго, та з цього нічого не вийде, та вони ж усе одно не вміють нічого зробити всерйоз... Тим часом залишився не тільки нереалізований, а й спрофанований моральний, громадянський та інтелектуальний потенціал Помаранчевої революції і загалом опозиційного руху. А євразійська гідра, диви, цілком жива і життєздатна, то одну голову підніме, то другу, то третю. І, зручно примостивши паркерівську – чи яку там ще – ручку у своїх кігтях, то одну угоду підписує, то другу, то третю. Хвацько так і швидко, бо всі три голови повернуті на Кремль, тож різнобою між ними немає. Не те що «плюралістична» опозиція!

Хтось і сьогодні скаже: та нічого, ми ого-го, ми їх у парламенті налупимо, та й не здатні вони нічого зробити всерйоз. А й не треба. У такому суспільстві, як виявляється, можна робити не всерйоз, а виходить усе одно всерйоз. Можна імітувати політику, а результати все одно виходять реальні й знову ж таки катастрофічні.

Висновок простий і сумний: суспільство заслужило те, що має. Змирившись із рейдерством у всіх формах свого життя, воно дозволило рейдерство державного рівня. А добровільно віддавши рейдерам золоті злитки майбутнього, отримало здачу: в євразах. Монета, за яку можна купити лише чергову порцію мізерії та безперспективності.

Подолати цю систему без свідомого опору суспільства, без концепційних програм опозиції в усіх сферах життєдіяльності держави неможливо. Але поки що не спостерігається ні одне, ні друге. 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено