Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
14 січня, 2013

Телебачення України: тоталітарна доба триває…

Можливо, для когось це новина, але вперше телевізія як масовий пропагандистський інструмент задіяна була в Третьому рейхові.

Під час берлінської Олімпіади 1936 року мільйони німців подивилися репортажі про спортивні змагання, які мали наочно довести торжество істинно арійського духу і тіла. Трансляція здійснювалася на великі екрани, розташовані у залах. Далі – більше. Під час Другої світової війни німецьке телебачення піднімало настрій населення розважальними фільмами і програмами, а ще демонструвало хроніку, присвячену подвигам асів («експертів», як вони звалися в рейху) Люфтваффе та підводників Кріґсмаріне. Отож у культовому фільмі радянських часів «Сімнадцять миттєвостей весни» є суттєва неточність: у кафе, де Ісаєв-Штірліц грав у шахи та спілкувався з гарною фройляйн, мав бути телевізор; звісна річ, примітивний, на кшталт повоєнних в СРСР (власне, то і була трофейна німецька телевізія, вивезена і поставлена на конвеєр під новими іменами – як і пральні машини, пилососи та холодильники початку 1950-х…).

використання телебачення у цілях пропаганди повели між собою демократичний і комуністичний світи

1945 року відомство доктора Геббельса загинуло разом із ним самим, але його справа залишилася живою. Боротьбу за краще використання телебачення у цілях пропаганди повели між собою демократичний і комуністичний світи. При цьому Захід робив акцент здебільшого на інформацію та розваги, оскільки високий рівень масового споживання у демократичній Європі та Америці, з одного боку, та ҐУЛАҐ плюс злиденне село, а за хрущовсько-брежнєвських часів – масло та м‘ясо за талонами на значній частині території СРСР говорили самі за себе. А от комуністи взяли за основу телепропаганди розробки ідейно їм близького доктора Геббельса. Хіба що велася ці пропаганда здебільшого не так уміло, читачі старшого і середнього віку легко згадають нудну до нестями московську програму «Время» брежнєвського часу та ще нуднішу київську «Актуальну камеру».

Та, попри все, радянське телебачення було по-своєму ідеологічно ефективним. Передусім тому, що не було іншого, не було альтернативи (хіба що у західних регіонах України можна було піймати польське, угорське чи румунське TV). Але не тільки тому. Воно зверталося до тієї аудиторії, яку само ж і формувало свого часу; скажімо, КВН у тій системі координат був альфою й омегою розважального жанру, шпигунські бойовики та стрічки «про війну» – вершиною пригодницького жанру, а ліричні кінокомедії, де дозволялася тільки побутова сатира та осміювання «окремих недоліків» – взірцем гумористичного стилю (винятки, створені майстрами, лише підтверджують правило). І, звичайно, у радянської людини формувалося почуття «спільної вітчизни», коли Чукотка виглядала чимось близьким і рідним, а Польща чи Словаччина (які включають у себе певні фрагменти українських етнічних земель та етнокультурно споріднені з Україною) – це вже щось значно більш віддалене, хоч і наше (соціалістичне), але не зовсім (за межами СРСР). Принаймні, у заданій московською пропагандою системі координат чукчі й алеути для українців означали щось значно більш близьке, рідше і, головне, «наше», ніж поляки та словаки.

Інерція цього відчутна донині: у деяких київських виданнях Польща й досі «далеке» зарубіжжя, а Чукотка – «близьке». От який глибокий підмурівок сприйняття дійсності заклала у колективне підсвідоме тоталітарно-імперська пропаганда, в тому числі й телевізійна…

Радянська доба пішла. Але телебачення як інструмент пропаганди нікуди не зникло, навпаки, почало бурхливо розвиватися. Адже, подобається нам чи ні, але воно в будь-якій країні є ідеологічним чинником. Тим більше у моменти історичних переломів. Тим більше напередодні виборів. Тим більше, коли вирішується проблема геополітичної орієнтації країни. Тож не варто робити вигляд, що у випадку телебачення йдеться лише про таке собі чисте мистецтво чи чисте від ідеології об’єктивне інформування населення. Інша річ, що ідеології бувають різні. Крайні випадки – демократичні і тоталітарні. Але і демократичних ідеологій чимало, і тоталітарних, і, головне, тих, що лежать у проміжку між ними. Що ж стосується України, то поки просунуті інтелектуали вели бесіди про деідеологізацію, мультикультуралізм та постмодерн, майже всі канали телебачення знову стали щедро фінансованими своїми господарями-олігархами пропагандистськими рупорами. І знову там пропагуються властиво радянські цінності, хіба що загорнені у блискучі фантики новітньої телевізійної моди. І при цьому зразком та джерелом контенту для цих телеканалів є телебачення «суверенно-демократичної», а якщо простіше – то щиро неототалітарної Росії, керованої «кремлівськими чекістами». А такого телебачення, яке б відповідало запитам самих українських громадян (принаймні, їхньої більшості), яке б зберігало (а водночас значною мірою й творило) національне «Я», в Україні досі немає, за винятком окремих каналів з малою зоною покриття. Натомість російські канали перекривають усю нашу державу. От і виходить, що тоталітарно-телевізійне минуле в Україні триває далі.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено