Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
11 січня, 2013

Шпенґлерівська помилка та спільне відкриття Європи

Хоча Освальда Шпенґлера через єврокризу й почали знову вважати популярним, дещо заважає мені сприймати його серйозно.
Матеріал друкованого видання
№ 50 (267)
від 13 грудня, 2012

Він справді багато в чому передбачив занепад Європи в міжвоєнний період, та однією з найбільш неоднозначних ідей, які відстоював автор «Присмерку Європи», була ідея про паралельне й окремішнє існування культур.

Для Шпенґлера найменша спроба імітувати прояви іншої культури чи принаймні наблизитися до них була не чим іншим, як псевдоморфозом (за його термінологією) – фальшивим поширенням і взаємодією відповідних форм. Для прикладу філософ наводив псевдоморфоз вестернізаційної політики Пєтра Великого в Росії. За Шпенґлером, будівництво Санкт-Петербурга було такою собі паралельною реальністю для неєвропейської Росії. На підтвердження цієї думки описано було реакцію слов’янофілів, настроєних категорично вороже щодо Європи.

«Так і ні», – ось моя відповідь на цю тезу. Тоді як у російської політики було мало що спільного, якщо взагалі було, із сучасною їй Європою, література й культура того самого народу стали європейським дивом. Попри думку Достоєвского, що Санкт-Петербург – ефемерне й далеке від російської реальності місто, романи письменника не могли не стати частиною європейського культурного канону. Я хотів би навести три приклади, які краще за будь-що інше можуть довести, що Шпенґлер помилявся.

По-перше, згадаймо визначного режисера

Сергія Параджанова (1924–1990), який був зразковою людиною, що живе невтомним самовідкриттям у світі численних ідентичностей і творить у спільному просторі культурної самототожності. Він народився у вірменській сім’ї у Тбілісі, тривалий час жив в Україні та Грузії, зрештою оселився у Вірменії. Усі ці країни вважали його своїм. Він говорив кількома мовами.

Параджанов поїхав до України, де зняв дивовижну кінострічку «Тіні забутих предків» (1964). Для українців цей фільм – важлива складова національного відродження. Він сповнений релігійних і фольклорних сюжетів, що не вписувались у критерії соцреалізму тодішнього радянського кінематографа. Це була позиція людини, сформованої кількома культурами – учасницями безперервного діалогу, пов’язаного з численними напрямами.

Параджанов здобув міжнародну славу і професійне визнання завдяки тріумфу кінострічки «Колір граната» (1968). Це біографічний фільм про Саят-Нову (1712–1795), «короля ліричного співу», великого поета вірменського походження, який жив у Грузії, писав вірменською, грузинською, перською і азербайджанською мовами. Найвидатнішого кавказького співця й музиканта неможливо уявити поза контекстом переплетіння мов і культур.

Отже, якщо можна вмістити щось виключно в одній культурі, це означає, що йдеться лише про політичну вигадку або політичний проект, під культуру маскований. Натомість Європа перероджується щоразу, як в одну культуру проникає інша, по-новому відкриваючи її. Для Європи не йдеться про чистоту, радше про здатність жити чиїмсь життям через сюжет, наратив і пам’ять.

По-друге, можна згадати однокурсників Сергія Параджанова із ВДІКу (Всеросійського державного інституту кінематографії, Москва) – Олександра Алова і Владіміра Наумова, які тривалий час працювали разом, створивши кілька шедеврів. Імовірно, в історію вони ввійдуть як творці безсмертних фільмів «Біг» (1970; за мотивами роману Міхаіла Булґакова «Біла гвардія») та «Легенда про Тіля» (1976; за твором Шарля де Костера).

«Легенда про Тіля» – дивовижна стрічка. Таємнича свобода, закладена у фламандському літературному шедеврі, відображена крізь призму глибокої драми російської любові до свободи, попри наругу й розчарування в реальності ХХ століття. Крім того, завдяки чудовій операторській роботі та епічному живопису цей фільм зміг відобразити приголомшливу красу фламандських портретів та ікон епохи раннього нідерландського живопису.

Обличчя акторів, очі, руки й довгі погляди ніби щойно зійшли з портретів Рогіра ван дер Вейдена чи Ганса Мемлінга. У фільмі представлено подвійну площину естетичної екзистенції: прагнення до свободи і прославляння бунтарського духу тут очевидні без зайвого наголосу, водночас стрічка просякнута любов’ю до раннього Нового часу й того, що можна назвати дивом європейської культури, – вочевидь потужним рушієм перших відкриттів людської індивідуальності.

По-третє, перший англомовний фільм Еміра Кустуриці «Аризонська мрія» (1993), у якому іншість, ба навіть світова іншість американського Глибокого Півдня була відображена за допомогою сюрреалістичного поєднання любові, сексу і смерті. Ця ідея дістала вдале втілення в дуже європейській музиці Ґорана Бреґовича та дуже сербському розумінні амбівалентності мультикультуралізму й іншості, чого навчити нас може лише Сараєвська трагедія.

На жаль, Освальд Шпенґлер усього цього не передбачив.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено