Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
26 лютого, 2010

«Документы, пожалуйста»

Як Європа може допомогти Україні. І як Україна може допомогти сама собі
Матеріал друкованого видання
№ 8 (121)
від 26 лютого, 2010

Країни Європейського Союзу присвятили чимало часу та купу грошей на консультування України щодо реформи публічного адміністрування. І те, що сьогодні їхні консульства в Києві та інших містах самі радше мають із цим проблеми, є приголомшливим і ганебним. Безперечно, навряд чи вдасться переконати виборців ЄС у тому, що українцям якнайшвидше треба надати безвізовий режим. Але ж цілком можливо зробити процедуру видачі віз ефективною, чемною, справедливою і транспарентною. Чинна система не убезпечує від торговців людьми та шахраїв, однак є обтяжливою та принизливою для звичайних порядних людей, які потребують віз для роботи, навчання чи відпочинку. Це скандал, що турецькому громадянинові значно легше, ніж українському, отримати Шенгенську візу.

На мою думку, українські медіа та неурядові організації мали б фронтально атакувати цю проблему, складаючи детальні рейтинги консульств за різними критеріями: зручність годин для відвідування, чемність, коректність персоналу, оперативність послуг та використання сучасних технологій. Той, хто примушує українців вистоювати довгі черги на морозі, заслужено опиниться внизу. Натомість той, хто використовує інтернет для оптимізації процедур, ставиться до відвідувачів як до поважних гостей, а не потенційних брехунів, очолить такий рейтинг. Уявіть собі, як шоковані будуть усі, коли раптом з’ясується, що на вершині опиняться, приміром, Китай чи Єгипет, але аж ніяк не адепти ефективного управлін­­ня й адміністрування з ЄС чи Північної Америки.

Наступний крок – ознайомити з цим рейтингом тих, хто безпосередньо відповідає за консульські й візові послуги. І запитання, що має бути поставлене саме їм (звісно, дуже чемно й коректно): що вони мають намір зробити, аби покращити якість послуг? І далі треба почекати з півроку, щоб переконатися, які обіцянки виконані, а які виявилися лише порожніми словами. Прозорість та підзвітність є дуже гарними речами, й дуже добре, що ЄС та Америка їх активно проповідують. Але вони стають ще кращими, коли ті, хто обстоює їх, самі у власних діях підзвітні й прозорі.

Найголовніше, аби українці відмовилися раз і назавжди від ролі прохачів, які слухняно чекають, допоки хтось ззовні дасть їм те, чого вони потребують. Навпаки, українцям давно час за­явити: «Ми народ однієї з найбільших європейських країн. Так, ми визнаємо, що нашою країною керують недолуго й погано. Але ми маємо право вибирати, де нам працювати й учитися, що нам купувати чи продавати. Якщо ви звертаєте нашу увагу на щось важливе для вас, то у відповідь ми просимо поважати нас». Такого меседжу Європа ще не чула. І було б добре його чітко артикулювати.
Водночас Україна має неодмінно покращити свій імідж. Я особисто доволі скептично ставлюся до пишномовних дискусій щодо «зовнішньополітичної орієнтації». Зрештою, імідж – це продовження реальності. А оскільки реальність України – це реальність країни, якою керує провінційна радянська номенклатура та її бізнес-друзі, змінити негативний образ дуже важко. Що більше Україна наслідуватиме корумпованість і некомпетентність російської моделі управління, то більше вона наближатиметься до Росії. І, навпаки, що успішніше вона запроваджуватиме публічне адміністрування західного зразка, то ближче вона буде до найзаможніших і найщасливіших країн світу.

Результати українських президентських виборів можуть означати, що великі зміни не на порядку денному країни. Але малі кроки теж можуть стати ефективними. Ось конкретний приклад, зрозуміліший, щоправда, радше іноземцям, ніж українцям: проаналізуйте імміграційні картки, які видають громадянам інших країн, коли вони прибувають в Україну. Фактично це візитка держави, перший офіційний документ, з яким знайомляться іноземці.

І вона напрочуд низькопробна. Я вже майже готовий повірити в те, що цю «картку» розробив чи Модест Колеров, чи якийсь інший зловтішний кремлівський спін-доктор задля того, аби завдати шкоди іміджу України в світі. Насамперед варто визнати: це, власне, й не картка. Цей документ видрукуваний на найдешевшому папері – сірому, грубому, тонкому папері, що легко промокає і був би деінде справжнім раритетом. Інструкції в ньому незрозумілі. Шрифт дрібний. Іноземець має внести свої дані літера за літерою у рамочки такого розміру, який, здається, неуникно зробить текст нечитабельним. І якщо раптом бідолашний гість зробить щось не так, то містер в уніформі на нього ще й накричить і нагримає.

Найдивніше те, що це страхіття не є бюрократичним реліктом радянської епохи. Це щось принципово нове. Вочевидь, на спеціальній нараді відповідальних чиновників мав бути обговорений дизайн, текст і умови виробництва такого документа. На основі цього урочисто ухвалили рішення, який варіант найкращий. Знаючи, як функціонує український бюрократичний апарат, можна припустити, що таке рішення підписувалося на доволі високому рівні. Я не виключаю можливості корупційної оборудки, коли контракт на виконання відповідних робіт отримує «своя» поліграфічна фірма, якій вигідно за щонайбільші гроші видати щонайдешевший продукт. Натомість транспарентний громадський конкурс із дизайну імміграційних карток, в якому брали б участь різні фірми, неодмінно б закінчився тим, що ваша країна мала б «візитку» чудової поліграфічної якості. Й душу б це радувало, а не пригнічувало.

Цікаво порівняти український похмурий документ із аналогічною формою, яку заповнюють іноземці, прибувши до США. Він видрукуваний на високоякісному білому картоні. Інструкції чіткі. Дрібним шрифтом знизу навіть вказано, скільки хвилин має тривати процеду­­ра заповнення бланку, при цьому цитується акт щодо оптимізації роботи з документами, прийнятий Конгресом. І в цьому вже є певний меседж: Америка – це країна, де законодавці думають навіть над тим, як заощадити час своїх виборців, і де державні органи прина­ймні іноді отримують задоволення лише від того факту, що їм вдалося вправно виконати певну роботу.

Ці дві ідеї не можуть змінити Україну в один момент. Але вони можуть зміцнити дві складові почуття впевненості у власних силах. По-перше, дієво не миритися з тим, коли з тобою погано поводяться. По-друге, рішучість запроваджувати інновації, коли щось погано працює. І те, й інше – ознаки нації, чия держава є її партнером, а не паразитом. І Україна дуже запізнюється з такими змінами.

 

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено