Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
26 лютого, 2010

Честь у «подлі» часи

Максими Лесі Українки
Матеріал друкованого видання
№ 8 (121)
від 26 лютого, 2010

Наприкінці 1896 року (очевидно, в листопаді) Леся Українка написала французькою мовою памфлет під назвою «Голос однієї російської ув’язненої» і невдовзі відправила його в Софію, Людмилі Михайлівні Драгомановій, своїй дядині. Прохала її «довідатись адреси «La Reforme» або якоїсь іншої французької газети чи журналу радикального чи соціалістичного напрямку (такої, щоб була не franco-russe) і послати туди, не гаючись, оцю штуку». Нарікала, що в Росії настали надзвичайно «подлі» часи. Що ж до самого памфлету, то Леся пояснювала, що їй «хотілося, щоб з Росії дійшов хоч один протест проти такої профанації поезії і хисту, якої допустилися французи сей рік у Версалі»…

Але що, власне, змусило Лесю Українку протестувати?

Історія була така: в травні 1896-го в Петербурзі, на Ходинському полі, коронували царя Миколу ІІ. Офіційне святкування закінчилося трагедією: в натовпі зчинилася страшна товчія, загинуло багато людей. Влада вшановувала нового царя і в Києві, Леся бачила ті торжества. Вийшли вони «nec plus ultra скучні, окрім самої звичайної ілюмінації і надзвичайної давки, на Крещатику нічогісінько не було», – писала вона в Софію.

Минуло кілька місяців – і Микола ІІ поїхав до Франції. В офіційних урочистостях у Версалі, влаштованих на честь імператорського подружжя, взяли участь і діячі французької культури – поети й артисти, «величні півбоги, увінчані лавровими та трояндовими вінками», які прийшли до Версалю, щоб славити господаря величезної імперії-тюрми. Леся Українка почувалася «ув’яз­­неною» в цій тюрмі, тому пишне дійство в далекій Франції нічого, крім гіркої іронії, викликати в неї не могло. Її памфлет сповнений різких інвектив:

«Ганьба лицемірній лірі, улесливі струни якої наповняли акордами зали Версаля. Ганьба чаклуванню зрадливої німфи, яка з хаосу віків викликала морок. Ганьба вільним поетам, які перед чужинцями дзвенять ланками своїх добровільно накладених кайданів. Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна…»

Кожен камінь у Парижі кричить: «Геть тиранію!», – нагадувала Леся, натякаючи, що час революцій ще не закінчився. Поетеса з нікому не відомої України дорікала «славетним побратимам» за маскарад і лестощі, адресовані царю, який уособлює тиранію:

«Чи ви знаєте, славетні побратими, що таке убожество? Убожество країни, яку ви називаєте великою? … Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна, голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця, і всі ці великі нещастя величезні, колосальні, грандіозні. Наші царі перевищили царів єгипетських своєю схильністю до масивного. Їхні піраміди високі і дуже міцні. Ваша Бастилія була ніщо в порівнянні з ними. Приходьте ж, великі поети, зійдіть з ес­­т­­рад, здійміть ваші котурни й огляньте нашу прекрасну в’яз­­ницю. Не бійтесь, побратими, в’язниця поетів, що люблять волю, батьківщину і народ, не така тісна, як інші місця ув’язнення, вона простора й її славне ім’я – Росія…»

 Моральний імператив велів Лесі Українці: ти мусиш це сказати. Адже якщо не ти, то хто? То була її етична, громадянська максима.

Чи вдалося Людмилі Драгомановій виконати Лесине прохання, невідомо. Найімовірніше, голос «однієї російської ув’язненої» у Франції не почули. Але він пролунав! І ми чуємо його навіть тепер, через сотню з лишком років, у час уже інших коронацій і лестощів, висловлених іншими вустами…

Подібно до того римського сенатора, який повторював: «Карфаген має бути зруйнований», Леся Українка вірила, що рано чи пізно розвалиться і Велика в’язниця, й настане час волі. Це головна опозиція в її творчості, листах, публіцистиці: воля – тюрма. Причому тюрма в Лесі – то триликий образ: країна, в якій живеш; національна неволя; внутрішнє рабство людини. Пам’ятаєте – «неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна»? Саме ця тюрма, ретельно вибудована людиною у власній душі, і є найстрашнішою! Ставши її добровільним в’язнем, можеш забути про волю довкола…

 Уже незадовго до смерті, в 1913 році, Леся Українка написала драму «Оргія», в якій також роздумувала про честь у «подлі» часи. Йшлося в драмі про боротьбу двох культур – римської (панівної) та еллінської (підкореної). Римляни «поглинають» еллінів. Спокусник Меценат обіцяє еллінським митцям славу й багатство – він знає силу спокус. І справді: поет Антей – центральний герой «Оргії» – невдовзі втрачає і дружину, талановиту танцівницю, і найкращого учня, скульптора. Вони йдуть служити римлянам. Антей залишається один. Світ ловив його, проте впіймати все ж не зміг. Бо є межа, переступити яку Антей дозволити собі не може.

Це трагічна постать у Лесі Українки, еллінський поет Антей із його моральним імперативом: хтось мусить вистояти. Якщо не я – то хто? Критик Микола Євшан, прочитавши «Оргію», написав, що «хрест» Антея, добровільно покладений ним на власні плечі, – «проповідувати в пустелі»…

Лесі Українці також випало «проповідувати в пустелі». Вона знала, що це – надовго…


 х х х


Перечитую Лесю, а наші неповторно-демо­­кратичні ЗМІ повідомляють:

– колишній радник президента Ющенка оперний співак Володимир Гришко «перебіг» до Віктора Януковича; щось буде тепер «радити» новому сюзеренові, навіювати йому культурні візії (а може, головне все ж не «поради», а кабінет, гроші, статус?);

– актори Остап і Дмитро Ступки знялися в якомусь сумнівному російському фільмі, де, за словами одного з кінокритиків, «20 хвилин Україну та українців просто поливають лайном»; син і онук Великого Богдана поспішили запевнити, що весь цей галас довкола фільму – «цілковита маячня» і що все одно зніматися треба, як не крути…

Мимоволі згадався й сам Богдан Ступка. Розповідають, що під час прес-конференції після київської прем’єри «Тараса Бульби» він «кружляв» неподалік, але на сцену, до Володимира Бортка, не вийшов. Бачив, що Бортку несолодко під градом неприємних запитань українських журналістів. Запитали б, напевно, і його: як почуваєтеся, Богдане Сильвестровичу, попрацювавши на «патріотичний» російський агітпроп? І що зробив би полковник Тарас Бульба, побачивши перед собою того, хто переСТУПив?

А «Оргію» в нас давно не ставили. І дарма. Адже оргія – триває….



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено