Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
26 лютого, 2010

Дрейф

Хто нікуди не пливе, для того немає попутного вітру
Матеріал друкованого видання
№ 8 (121)
від 26 лютого, 2010

Хтось із великих – не пригадую, хто саме, ледве не Черчілль – після скандального переходу від консерваторів до лейбористів заявив: «Краще змінити партію, зберігши переконання, аніж змінити переконання, зберігши партію».

Найближчими днями ми, напевне, неодноразово почуємо щось подібне до цього, якщо не за формою (ну немає в нас у парламенті Нобелівських лауреатів із літератури, як сер Вінстон), то за змістом. Намагання будь-що переформатувати правлячу коаліцію не може не спровокувати масового переходу депутатів, окремо чи групами, на той чи інший бік. Коли кожен голос на рахунку, його носій потенційно стає власником золотої акції, а це страшенно розігріває ринок. Тобто пропозиції перебіжчикам робитимуть такі, що відмова від них у нормальної, психічно врівноваженої людини здатна викликати інфаркт, а де ви там бачили нормальних? Політики – здебільшого за визначенням люди з акцентуацією, це їхня видова відмінність. А спокуса – страшна сила, спокушати, згадаймо, – прерогатива лукавого. Комусь пропонують просто гроші, комусь посади, комусь преференції. Ринок є ринок. Звісно, нові перебіжчики намагатимуться зберегти обличчя й спробують задля годиться якось обґрунтувати свої пересування. Вони мотивуватимуть такі дії необхідністю вивести країну з хаосу, а також тим, що мусить же бодай хтось у владі представляти й захищати народ. Коротше, пояснення й виправдання нескладно передбачити. Питання, як сприйме їх суспільство? Боюся, що погано.

Зараз, коли перспектива нових парламентських виборів цілком реальна, політологи звично рахують шанси партій на ту чи іншу частку мандатів. Забуваючи, що мають справу вже зовсім з іншим виборцем – роздратованим і остаточно зневіреним. А раптом виборець відмовиться відтворити піраміду представницької влади, побудованої на принципі «патрон-клієнт»?

Політика – це не місце, де захищають особисті чи навіть корпоративні інтереси. Це сфера, де люди здійснюють владу. Нав’язують свою волю іншим. Мета цього може бути різною. Людовик XVI прагнув законсервувати систему привілеїв і насолоджуватися життям, Наполеон намагався реалізувати свій проект принципово нової країни, але їх об’єднувало сприйняття влади як вищої цінності. Така діяльність передбачає певну програму, певний напрямок, певну стратегію. Цезар, Лоренцо Медичі, Кромвель, Бісмарк, Тетчер боролися за крісло не для того, щоби збагатитися, а заради влади як такої. Жага влади може бути жахливою й потворною, про це половина Шекспіра, але ця пристрасть хоча б зрозуміла. Коли ж у владу йдуть тільки заради того, щоби набити кишені чи захистити свій бізнес, не маючи інших амбіцій, ми маємо справу зовсім з іншим. Якщо політик не ставить собі завдання впливати на країну, він не просто поганий політик – він недополітик. І таких, слід констатувати, в Україні більшість. В Україні взагалі й у Верховній Раді зокрема.

Їхня проблема в тому, що в Україні хай там уже яка, але демократія. Мінімум раз на чотири роки, а то й частіше, навіть недополітики мають подобатися громадянам. Громадяни ж різні. Одним достатньо відчуття ментальної спорідненості, інші висувають ще й певні вимоги до позицій кандидатів. Одні голосують за гасла, інші – за програми. Одним, щоби визначитися, досить постаті лідера, інші придивляються до всього списку.

Таким чином, сьогодні недополітик перш ніж прийняти пропозицію, від якої не можна відмовитися, має згадати один яскравий прецедент, якщо він не готовий покінчити зі своєю кар’єрою. Хай згадає Олександра Мороза, який 2006 року погодився підписати «антикризову» угоду разом із регіоналами (вони тоді ще не знали, що таке криза). Мороз, здається, був мало не єдиний, хто станом на той час примудрився зберегти хоч якусь репутацію. Більше того, репутація й була його політичним товаром. Не програма, не напрямок, не класова близькість, не харизма, а саме репутація. Правдива чи штучна – не має значення. В середовищі, де репутація – величина здебільшого від’ємна, він не зумів оцінити унікальність свого товару й здав його задурно. Де тепер Олександр Олександрович?

Я чомусь вірю в природний відбір серед політиків саме тепер. Частина їх може невдовзі здійснити свій останній дрейф, але саме останній: нині виборець їм цього більше не подарує. Щоби міняти переконання, треба їх як мінімум мати.

Хто нікуди не пливе, для того немає попутного вітру.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено