Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
31 липня, 2009

За 100 днів до Гонгадзе

Про справи Олексія Подольського та Георгія Гонгадзе, які схожі до деталей
Матеріал друкованого видання
№ 31 (92)
від 31 липня, 2009

 9 червня 2000 року працівники міліції – генерал-лейтенант Олексій Пукач та його підлеглі полковник Наумець і майор Мариняк – викрали журналіста, вивезли за 130 км від Києва, по-звірячому били, душили ременем… Оскільки замовлення на вбивство не було, у «провченої» жертви забрали паспорт, гроші, окуляри і залишили в лісі неподалік Прилук, що на Чернігівщині.

Через 100 днів Пукач у компанії працівників міліції Костенка, Протасова та Поповича повторив операцію до найменших деталей. Той самий автомобіль, наручники, побиття, кляп із хусточки, ремінь, удари ногою по грудях, щоб вибити звідти останнє рятівне повітря… Згодом спалене тіло без відтятої голови перепоховали неподалік райцентру Тараща Київської області.
 
Історії Олексія Подольського та Георгія Гонгадзе збігаються до деталей. Тільки перший свідчить, та його не хочуть чути,
а другий назавжди залишився 31-річним…
 
За ці дев’ять років Феміда «іменем України» не надто докопувалася щодо мотивів дій колишнього керівника міліцейської «наружки». Щодо першого випадку суд вирішив, що побиття журналіста, примушування копати собі могилу є лише «перевищенням повноважень». Кара по мінімуму – три роки позбавлення волі плюс погони з плечей. Це означає, що колишні офіцери з пукачівського «ескадрону смерті» або вже на волі, або ось-ось вийдуть. За іншою справою підлеглі Пукача отримали ­12–13 років, давши суду вичерпні свідчення про обставини вбивства журналіста «Української правди».
 
У нас коротка пам’ять. Ми геть забули, що доказом слів Подольського про те, як над ним глумилися менти, є рапорт міністра МВС особисто президентові, відомий нам з так званих плівок Мельниченка. Саме у цій розмові звучить самовизнання гаранта Конституції, що в нього є «такий підрозділ, …в них ні моралі, нічого немає».
 
Кучма: «…Ну, а кроме газеты «Товарищ» у них же ещё эта новая газета?» [Мова йде про опозиційну газету «Ми», до видання якої був причетний Подольський.]
 
Кравченко: «…Ну, теперь та братия, которая распространяла от Головатого листовки?» [Олексій був тоді помічником народного депутата Сергія Головатого.]
Кучма: «Да».
 
Кравченко: «Значит, позавчера он оказался аж в Сумской области, тот, который распространял. Так ему там так надавали. [Сміх.] А он кричит: «Это Головатый меня…» [Сміх.] Ну, приехал он домой, а там, значит, загорелась дача, и двери сгорели».
 
Кучма: «У кого?»
 
Кравченко: «У него». [Сміються обидва, насправді підпалили квартиру іншого активіста об’єднання «Ми», колишнього працівника міліції Сергія Кудряшова.]
 
Фінали у драмі й трагедії різні. Припускаю, що замовники двох злочинів були різні. Хто і що – знає Пукач. Але, чомусь здається, навряд чи скаже. Він не для того переховувався майже шість років, щоб підписати собі вирок – у прямому і переносному сенсі.
 
Екс-міліціонер може розповісти дуже багато. Але може й мовчати. Таке право – не свідчити проти себе – він має за Конституцією. Тим більше є підстави побоюватися, що справа може розвалитися в суді. Приміром, заступник генпрокурора Голомша, який для чогось ледве не в засаді сидів, забув чи вирішив проігнорувати вимогу закону щодо обов’язковості присутності адвоката затриманого під час всіх слідчих дій. Усе-таки йдеться про звинувачення у вбивстві. Генерал Пукач, звісно, може говорити, що він сам погодився на нічний допит і без присутності захисника, але потім у суді легко відмовиться від своїх слів…
 
Взагалі в цій історії є чимало прикладів кричущого непрофесіоналізму. Виправдання міністра Луценка, що МВС ніби віддалили від резонансної справи, ніяк не пояснює, чому цілий рік дільничий міліціонер, який закріплений за селом Молочки, не знайшов часу познайомитись із новоприбульцем. Усе село знало, що «моряка» (прізвисько Пукача, який постійно ходив у тільняшці) жінка кликала Льоша, а потім чомусь він став Петром. Усі, крім місцевих «аніскінів»...
 
Скажу відверто: мені нецікаво спостерігати за інспірованою політиками грою – «кому вигідний Пукач за гратами». Найважливіше не те, що хтось, як модно казати, відпіариться на цій темі, а те, що є шанс покарати злочинця, який, поза сумнівом, знущався над журналістом Подольським і, ймовірно, вбив журналіста Гонгадзе. Сподіватимемося, ми дізнаємося про замовників цих злочинів. Це в тисячу разів важливіше за тарганячі перегони лукавих вікторів, юль та арсеніїв.


Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено