Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
28 серпня, 2009

Примус до співпраці

Чого іще забажають від нас завтра в Кремлі?
Матеріал друкованого видання
№ 35 (96)
від 28 серпня, 2009

Безліч разів давав собі обітницю: більше жодного слова про Росію. І без того я вже зажив собі в певних колах славу русофоба, що, по-перше, не менш ганебно, ніж репутація антисеміта, чи полонофоба, чи ісламофоба, чи взагалі будь-якого «фоба», а по-друге, досить безглуздо й навіть кумедно, враховуючи моє прізвище, коріння й виховання. Але спробуй тут утримайся, коли братня країна не скупиться на приводи! Коротше кажучи, мене вчергове примусили. 

У самій Москві впродовж останніх тижнів, що минули після скандального відеозвернення Дмітрія Мєдвєдєва, експерти губляться в здогадах, із якого доброго дива російський президент згадав про нас. У них що, інших проблем бракує? Кавказ, Далекий Схід із Китаєм, зношеність інфраструктури, неконкурентоспроможна економіка, тотальна корупція, фактична некерованість так званої владної вертикалі... Домовилися на тому, що співлідер нації оголосив нам холодну війну просто тому, що до цього пункту порядку денного нарешті дійшли руки, рано чи пізно крапки над «і» мали бути розставлені.
 
На необхідності безкомпромісно усвідомити цей новий стан стосунків, гідний називатися саме так, а не інакше, – тобто саме холодною війною – Тиждень дозволив собі наполягати ще рік тому, після російської агресії в Грузії. Очевидно, в суспільства були за цей час нагальніші проблеми, інакше б мєдвєдєвський tour de force не заскочив би нас зненацька.
 
Колись, у давні добрі часи, Боріс Єльцин закликав своїх співвітчизників думати, що вони зробили для України щоранку натщесерце. Тоді декому це здавалося навіть зворушливим. Тепер ми мали б мріяти лише про одне: щоби вони взагалі про нас забули. Не вийде, на жаль, тепер це очевидно. В коментарі Сергія Толстова (див. тут) знайдено чудову формулу: «примус до співпраці» – як парафраз безсмертного кремлівського афоризму «примус до миру». Росія примушує нас до співпраці приблизно з тією самою мірою галантності, з якою торік вона примушувала Грузію відмовитися від своєї території й погодитися з нахабною окупацією та обмеженням суверенітету.
 
Співпрацювати з Росією – в чому, власне? Не заважати навколокремлівським олігархам набивати кишені? Не пручатися, коли Україну прагнуть перетворити на гвинтик російської нафтогазової мережі? Не звертати уваги на те, що частина божевільних нафтодоларів, за законом сполучених посудин, іде на скуповування того, що в нас погано лежить, а погано лежить в Україні геть усе? Розкрити обійми флоту, який унаслідок географічних подробиць не здатен вирішити жодного військового завдання за межами чорноморської калюжі? Сором’язливо склепити повіки, коли зі штабу того-таки флоту або, скажімо, з якогось російського диппредставництва валізками виносять гроші на підтримку підривних рухів? Утриматися від наслідування спокусливого прикладу сусіда, який без жодних обмежень продає зброю найнебезпечнішим режимам у всьому світі? Покірно забути про мільйони закатованих людожерською державою, спадко­ємицею якої офіційно визнає себе Москва? Ще менше сприяти розвиткові власної державної мови? Чого ще забажають від нас завтра в Кремлі, якщо сьогодні ми приборкаємо гординю й зробимо вигляд, що нічого не сталося?
 
Можна заспокоюватися тим, що за холодною війною не завжди слідує гаряча. Переконувати себе, що подальше загострення відносин не відповідає інтересам Російської Федерації ані в тактичному, ані в стратегічному вимірі. Так, нібито великі держави в своїх рухах керуються розумними міркуваннями, хоча подеколи вони діють, «как сумасшедший с бритвою в руке», за висловом геніального російського поета й нашого земляка.
 
Саме про це значна частина матеріалів поточного числа. Знову скажуть: русофобія. А як же ж інша Росія – Мусорґского й Чайковского, Турґєнєва й Салтикова-Щєдріна, Лєвітана й Сєрова (навмисне не називаю імен, пов’язаних із Україною, щоб уникнути непорозумінь)? Зрештою, була ще Росія Ґерцена й Сахарова... Чомусь вона мовчить. До того ж, угорці в 1956-му, чехи в 1968-му, афганці в 1979-му мали моральне право не пам’ятати про Ґерцена з Турґєнєвим. Для них росіяни (до яких вони мали всі підстави зараховувати й нас) були продовжувачами ніякої не гуманітарної, а суто агресивної традиції – цілком свідомої, добре ідеологічно обґрунтованої й практично безперервної від часів, як мінімум, Івана Ґрозного. Саме з нею ми сьогодні й маємо справу.
 
А Турґєнєва я їм не віддам. Тим більше, що сьогодні він їм, здається, не дуже й потрібен.


Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено