Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
6 листопада, 2012

Європейська культура – вигадка чи реальність?

Часом європейську культуру описують як фантазію чи вигадку. Є думка, що такого явища, як всеохопна європейська культура, немає. Чи правильне це припущення? Ні, неправильне, неактуальне й оманливе
Матеріал друкованого видання
№ 42 (259)
від 18 жовтня, 2012

Лише ті, хто не знає європейської культурної історії, можуть стверджувати, що Європа ніколи не мала глибокого об’єднавчого і контролюючого принципу, який полягав чи то у спадкуванні класичних античних та юдейсько-християнських духовних траєкторій, чи то в системі ідей і цінностей, яка обертається навколо свободи та рівності – двох передвісниках сучасності.

«Філософські листи» Пьотра Чаадаєва є глибоким інтелектуальним підтвердженням цієї істини. Російський філософ із болем писав, що його країна ніколи не переживала великих драм сучасності; не мала історичної можливості формуватися під впливом найвеличніших історично-культурних епох Європи, зокрема Середньовіччя, Ренесансу, Бароко і Просвітництва. Як стверджував Чаадаєв, у Росії нічого такого не було. Тож європейська історія не спілкувалася з Росією мовою великих поривань до свободи, емансипації людської душі та самореалізації особистості.

Для Європи, за словами Чаадаєва, це більше, ніж просто економічна та політична реалія. То ідея, релігія, мрія і духовна траєкторія. Сучасність і свобода фактично постають для Росії як щось чуже, нав’язане, суперницьке, запозичене ззовні. У Європі вони стають частиною психології, навіть фізіології людей. Її неможливо уявити без такої собі сучасної віри, яка стала партнером свободи, а не інструментом тиску.

За ті ідеї нещасного Пьотра Чаадаєва оголосили божевільним і запроторили під домашній арешт. Сьогодні ці питання є в програмі будь-якого навіть посереднього політика, який іде в ногу з усіма, а не позиціонує себе як інтелектуального противника всього і всіх.

Стверджувати, що європейська культура – це вигадка, може лише той, хто ніколи не розумів: основи портретного мистецтва в Англії заклав фламандський живописець Антоніс ван Дейк; фламандські примітивісти справили значний вплив на своїх колег у Венеції та по всій Італії; Караваджо вплинув не лише на Рембрандта, а й на утрехтських караваджистів; барокова музика була спільним витвором італійського, німецького і французького генія (порівняйте Баха і Вівальді чи італійських оперних композиторів і Генделя); найбільші драматурги епохи Єлизаветинської драми в Англії перебували під впливом іспанської літератури – літератури ворога, якого вони ненавиділи як найпершого політичного суперника. Діалектичність політики і культури в Європі можна порівняти з діалектичністю війни і миру.

Для мене символом Європи є триптих Вівтаря Портінарі – шедевр великого фламандського живописця Гуго ван дер Гуса, що зберігається в Галереї Уффіці у Флоренції. Томмазо Портінарі був головою представництва банку роду Медичі у Брюгге і покровителем Гуго ван дер Гуса. Крім того, його родина підтримувала Ганса Мемлінга – геніального художника німецького походження, котрий мешкав у Брюгге. Такий економічний, політичний, естетичний, ментальний і екзистенціальний взаємозв’язок італійського, нідерландського, фламандського, французького і німецького генія від часів Середньовіччя є тим, що я б назвав духом Європи.

Європа починається там, де стає неможливо виокремити людину в якусь категорію. Вона відродилася, коли Мартін Бубер, котрий народився у Відні і виховувався в австрійсько-німецьких традиціях, чимало часу прожив у Львові та перейняв східноєвропейське світобачення, присвятивши себе хасидизму і ставши ост’юдеєм – східноєвропейським євреєм, яких зневажали навіть німецькі євреї. Європа постає тоді, коли ми приймаємо спільну долю і мовчазну спільну відданість нашому історичному та політичному спадку.

Хоч як дивно, ми не бачимо, що єдиними сферами, де Європа як наш спільний дім стала реальним фактом, а не проявом самообману, є освіта і культура. Майбутнє Європи неможливо уявити без мистецтва перекладу. Недаремно Мілан Кундера якось пожартував, що робота перекладачів-синхроністів у Європейському парламенті значно важливіша для майбутнього ЄС, ніж старання європейських парламентаріїв.

Політика ЄС буде провальною, допоки література, культура і мистецтво перекладу перебуватимуть на задвірках європейського життя. Якщо ЄС і має шанс пережити ХХІ сторіччя як клуб демократичних держав чи навіть як федеральна держава, яка може освітити дорогу іншим націям, котрі хочуть іти до верховенства права і демократії, то можливим це стане лише за умови належного визнання ролі освіти і культури.

Найважливіше те, що остання сприяє очікуванню більш справедливої та послідовної політики – згадайте утопії, антиутопії, соціальну критику у вигляді гумору і жартів та подібні форми висловлювання незгоди, моральні уявлення і наявність альтернативи, які є необхідними елементами політики. І вони вже є не відстороненим, політично наївним бажанням, а реальним фактом .

Невдачі спіткали ЄС там, де політика не змогла подолати національний егоїзм та невіру в європейський проект. Однак донині ЄС мав успіхи у всьому, де говорив мовою освіти, літератури і культури.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено