Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
9 жовтня, 2012

Чого чекати?

Ситуація в Україні погіршується навдивовижу стрімко і поки не видно, що може зупинити цей процес. Якщо в Росії та Білорусі демонтаж демократичних норм тривав п’ять-шість років, то Україні на це вистачило лише два з половиною й «успіхи» влади вражають: лідери опозиції за ґратами, частина втекла за кордон, українська мова де-факто втратила державний статус, а одіозний законопроект нардепа Журавського прагне перекреслити свободу слова і преси
Матеріал друкованого видання
№ 40 (257)
від 4 жовтня, 2012

Що вже казати, коли навіть у російській Держдумі Верховну Раду критикують за надто жорстке покарання за наклеп... Виборча кампанія дедалі більше криміналізується: частішають напади на кандидатів у депутати, звичним явищем стають звірячі побиття журналістів, агітаторів, хлюпання зеленкою в очі, залякування тощо. Як виявилось, органи МВС не дозволяють агітувати проти Партії регіонів. Поки що це не вважається державним злочином, лише адміністративним правопорушенням, але все попереду... Держава перетворюється на поліцейську, де намагаються встановити тотальний контроль над усіма сторонами життя громадян. Останній неприємний факт – влада вимагає, щоб українці купували сім-карти для мобільних телефонів з обов’язковою реєстрацією паспортних даних. У перспективі вступ України до так званого Митного союзу з Кремлем на чолі та Євразійського союзу, після чого розчинення України в Росії стане лише питанням часу. А ще федералізація України, поділ на кілька «бантустанів», погано пов’язаних між собою, керувати якими стане значно зручніше з Москви, ніж із Києва. Потім запровадження подвійного українсько-російського громадянства. І все це на тлі ренесансу радянщини разом із новою варіацією російського великоімперського шовінізму, що називається «Русскій мір».

Чи можуть щось змінити парламентські вибори? Можуть, якщо вдасться виграти в шахрая, граючи за продиктованими ним правилами. Сьогодні ніхто не може гарантувати, що результати голосування не будуть повністю перекручені. Цьому можуть стати на заваді лише дуже рішучі й жертовні дії опозиції. Але чи піде вона на жертви, оскільки звикла до суто паркетної боротьби, а отже, чи зможе активізувати маси? А які шанси на чесні вибори без потужного тиску суспільства? Уважно слухаючи діячів опозиції, напружено шукаю в їхніх словах хоч якийсь натяк на вихід із глухого кута, але немає... І в цьому нічого дивного. Адже протягом багатьох років вони демонстрували зневагу до інтелекту, до фаховості в політиці, вважаючи, що самі є «корифеями всіх наук». 

Але всього цього можна було уникнути у 2010 році. Однак треба було обрати страшенно несимпатичну певній істерично-безвідповідальній частині нашої інтелігенції Тимошенко, яку можна було б у разі потреби переобрати мирним легітимним шляхом, використовуючи звичайні демократичні процедури. Їхні ж опоненти, судячи зі всього, прийшли до влади дуже надовго...

Колись Маркс написав: «Нації, як і жінці, не подарують хвилину розгубленості, коли перший-ліпший авантюрист може легко її зґвалтувати». Саме це сталося з українською нацією в 2010-му. А хто ж організував ту розгубленість? Ті псевдоукраїнські інтелектуали, які повели українців на манівці. Наших, зокрема й патріотичних, громадян спокусили припуститися страшної, трагічної і поки що невиправної помилки. Самі ж провокатори, які доводили, що немає жодної різниці між біло-сердечними і біло-синіми (зараз ми всі на власних шкурах переконуємося, що є), втечуть за кордон, коли стане зовсім погано, очолюватимуть там усілякі комітети підтримки демократії в Україні, їм надаватимуть слово на віденських і паризьких мітингах на захист України, де вони охоче виступатимуть як героїчні представники українського народу, що бореться. А що робити тим, хто залишиться тут? Як повернути нормальне, вільне життя? Досі ніхто жодної притомної програми національного порятунку не запропонував. Не можна ж вважати такою флешмоби братів Капранових під Верховною Радою, де вони артистично на знак протесту надувають презервативи. Це врятує Україну? Не викликають надій та ентузіазму і не допомагають з’ясуванню болючих питань суперреволюційні виступи Арсенія Яценюка. Сьогодні дедалі більше приходить розуміння того, у якому жахливому становищі ми опинилися. Бо відсутня потужна організація з креативною головою і сильною рукою.

Натомість дивишся на політиків і бачиш суцільних блазнів і клоунів. А ще гірше – істеричних псевдоінтелектуалів із їхніми абсурдистськими закликами і фантастичною безвідповідальністю. Бо вони грають такий собі колективний Homo Ludens, хоча йдеться про речі зовсім не з цієї «опери», про речі надто трагічні...

Важко позбутися відчуття, що ми стоїмо перед якоюсь катастрофою, про яку багатьом людям не хочеться думати і говорити. Але це треба робити, бо, може, ще є якийсь шанс... Зрештою, тепер ми не маємо іншого шляху, крім протистояння злу, якому ми не змогли перешкодити у 2010 році. Ця боротьба вже не буде такою «вегетаріанською», як раніше. Ми самі позбавили себе цієї можливості... 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено