Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
6 листопада, 2009

Маклауд проти Мєнтури

Демократична країна не соромиться відстоювати свій інтерес «недемократичними» заходами
Матеріал друкованого видання
№ 45 (106)
від 6 листопада, 2009

«Если продуемся, в карты играя,
Поедем на Волынь для обрусения края».
 
Це з Козьми Пруткова – колись у російській літературі був такий вигаданий сатиричний персонаж. Цитату можна віднести до 1880-х років, і навряд чи хтось нині згадає контекст її появи. «Обрусєніє Юго-Западного края» було цілком офіційною державною стратегією. Тільки йшлося про придушення не української мови – її тривалий час загалом не брали до уваги – а польської.

Так, станом на 1830 рік, коли саме з цією метою було відкрито Київський університет, українське місто було тотально... польськомовним. За сімейними переказами, мій прапрадід Левко Майдаченко, переїхавши зі свого села до Катеринослава, негайно поміняв прізвище на «міське» й став Майдачевським. Сталося це, очевидно, не раніше шістдесятих років позаминулого сторіччя. А, виходячи з наведеного вище уривка, у вісімдесяті, себто за півстоліття після початку «обрусєнія», завдання так само не втратило актуальності. Фактично його було виконано тільки напередодні революції. Польські громади в Україні залишилися, але не вони визначали культурний контекст, їх замінила нова російськомовна еліта – частково привезена з метрополії, частково рекрутована серед аборигенів.

Я вдався до історичного екскурсу не з метою вчергове затаврувати злочинний царський режим, навпаки: попри всі історичні претензії, слід визнати, він діяв, як будь-яка інша ефективна держава, що усвідомлює необхідність захищати свої, державні інтереси. Як Британія не манірилася з ірландською та ґельською (шотландською) мовами. Як Франція прирекла на занепад ельзаську (діалект німецької), бретонську, каталонську, окситанську (провансальську), почавши цей процес королівським едиктом ще... 1539 року. Тепер вони, може, шкодують, але тоді історія не залишила їм варіантів. Як казав один кіногерой, до речі, шотландець: «живим має залишитися тільки один».

Коли вчергове порушується питання про офіційну двомовність, а напередодні виборів воно піднімається неодмінно, захисники другої офіційної посилаються на досвід тих країн, який їм вигідний: Швейцарії, Бельгії, Канади... Так от якраз останній приклад напрочуд цікавий: коли в ­1970-ті кількість франкомовних канадців у їхньому рідному Квебеку небезпечно зменшилася під тиском потужнішої англомовної спільноти як у самій Канаді, так і сусідніх Сполучених Штатах, а колишні й сучасні образи мало не призвели до проголошення незалежності, було прийнято досить жорсткі закони. Зокрема, французьку в провінції визнано єдиною офіційною мовою, нею ведеться все діловодство не лише в державних установах, а й у приватних фірмах, уся реклама франкомовна, всі написи на вулицях французькою... Ось так сучасна й поза всяким сумнівом демократична країна дбає про свій інтерес і не соромиться його відстоювати жорсткими «недемократичними» заходами.

Є й другий висновок із жартівливої цитати: мовні процеси надзвичайно інерційні: вони повільно набирають швидкість, але так само повільно гальмуються. Навіть якби пріоритетність державної мови в нинішній Україні захищалася справді ефективними, а не показушними заходами, а «спільний інформаційний простір» не функціонував у режимі діода – тобто тільки в одному напрямку – результатів довелося б чекати не одне десятиріччя. Країни ж, які схильні цю закономірність ігнорувати, приречені на зникнення. Що буде з Білоруссю після Лукашенка, який із суто кон’юнктурних політичних міркувань відмовився від підтримки власної ідентичності? Навряд чи знайдеться багато оптимістів, які наважаться прогнозувати її подальшу незалежність... самі розумієте від кого.

До речі, про інформаційний простір – чому я, власне, повертаюся до мовного питання, ніби нема інших тем. Уявімо собі, позаминулого тижня Індустріальний телевізійний комітет (є така організація, яка об’єднує найбільші телевізійні канали, рекламні агенції та кількох великих рекламодавців) оскаржив у суді вимоги Нац­ради з питань телебачення та радіомовлення стосовно кількості програм державною мовою. Нацрада хоче її збільшити, а телевізійники з рекламниками вважають, що й цього досить. Я з подивом дізнався, що частка україномовного продукту досі становила 75 відсотків, а відтепер буде 80. І поки наш читач пробує зіставити цю інформацію з власними враженнями («Ранєткі», «Папіни дочкі», «Кармєліта», «Дєсантура» й «Мєнтура»), я візьму паузу на тиждень. 

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено