Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
30 жовтня, 2009

Помастіть зеленкою

Без образ! Те, що діється в Росії, нас не стосується
Матеріал друкованого видання
№ 44 (105)
від 30 жовтня, 2009

 

Симптоматична розмова в мене сталася днями з допитливим колегою з Киргизії. Щойно ми познайомилися, його перше запитання було таке: «Чому ви, українці, намагаєтеся переписати історію?»
 
Досить швидко вдалося переконати (зокрема, на прикладах із його власної, киргизької, історії), що переосмислення й відповідно певна ревізія минулого – це не гріх, а обов’язок кожного нового покоління. Я замислився: виявляється, «Первому каналу» вдається тотально інфікувати цілком притомних, неупереджених людей. І за браком в обігу нормальних думок вони приречені повторювати – чи то в Бішкеку, чи то в Берліні – всю ту маячню, що виробляється на фабриках інформаційного ширвжитку імені Ернста та Добродєєва. Так-так, громадська думка в Берліні та Нью-Йорку щодо нас також формується з Росії, бо в Україні тримають власних кореспондентів лічені світові видання, а робочий день у московському бюро The New York Times розпочинається з перегляду програми «Время».
 
Перший нібито очевидний висновок: масованій антиукраїнській пропаганді треба протиставити щось гідне. Розгорнути мережу телеканалів, інтернет-сайтів, друкованої преси всіма можливими мовами, зокрема й російською. Зробити так, щоби наше телебачення можна було ловити в кожному європейському готелі, як арабську «Аль-Джазіру». Я написав і сам злякався. Залишилося дізнатися, на скільки відсотків від потреби фінансується єдиний державний загальнонаціональний телеканал. А потім запитати, що спонукало керівництво (тепер уже колишнє) найбільшого нашого приватного каналу ставити в ефір найгірші взірці кремлівської документалістики. Тобто це утопія: донести до світу й до тієї ж Росії свою думку в нас бракує грошей, кадрів і, головне, елементарної волі – ми на своїй території не господарі.
 
І тут раптом спало на думку: може, не варто так ображатися? Не купуватися на провокації, не вступати в ідеологічні суперечки. Вдати, що цієї інформаційної атаки не існує. Поставитися до сусіда як до хворої дитини. Усі симптоми недуги навіч: хіба не про це свідчать намагання саме Москви переписати історію, безконфліктно вмонтувавши туди як нові ікони водночас Миколу ІІ і Дзержинського, Колчака і Сталіна, Власова і Жукова, Солженіцина й Андропова? Жодна з цих спроб не викликає в російському суспільстві таких травм, як наші зусилля розібратися з УПА. Ну й чудово. Ви ж не ображаєтеся, коли сусідський хлопчик махає паличкою й кричить: «Я Гаррі Поттер!»
 
Треба раз і назавжди запам’ятати, що невротична реакція росіян на все, що діється в Україні, – це прояв дуже великих фантомних болів, які ґрунтуються на ілюзії того, що ми з ними досі одна країна. Коли ми реагуємо на ці симптоми, то ніби за фактом визнаємо: «Так, одна». Ні, не одна й ніколи одна вже не буде. Тож навіщо добровільно поділяти невроз? Значно розумніше було б діяти за інструкціями старовинного анекдоту: «Щось мене дуже непокоїть Гондурас... – Не зважай, помасти зеленкою».
 
Нас не мали б надто турбувати навіть валізки готівки, які щедро роздають на підривну роботу російське консульство в Одесі та штаб Чорноморського флоту в Севастополі. Врешті-решт, ці гроші вливаються в українську економіку, а все одно ефективність найманих пропагандистів зрідка буває ефективною. Справжньою асиметричною відповіддю на це мало би бути усвідомлення простої істини: патріотизм – це не коли громадяни люблять свою державу, а коли держава любить своїх громадян. Якби українська влада в центрі та на місцях справді переймалася добробутом українців, а не наповненням своїх кишень, з агентів Москви в лапках і без лапок просто сміялися б. Між іншим, з них і так сміються.
 
Звісно, я можу помилятися, але, схоже, навіть не надто патріотично налаштовані українці відчувають: у своїх щоденних звинуваченнях нашої націоналістично-фашистсько-бандерівської влади Москва трохи перегнула палицю. Замість відповідати лайкою про злочинний чекістський режим за принципом «сам дурень», час сказати: те, що діється в Росії, нас не стосується. Усе, без образ! Ваш авторитаризм – ваш голов­ний біль, нам би з демократією впоратися. Ваша корупція – це ваша корупція, в нас своєї не бракує. Ваша криза, ваш Кавказ, ваш Китай, ваші мігранти – це ваші проблеми, а ми вирішуватимемо свої. Помастіть зеленкою.
 
А щодо «однієї країни» – зверніть увагу на матеріал Ігоря Лосєва тут.


Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено