Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
20 листопада, 2009

Так казав Конвент

Нині в Україні саме володіння українською мовою є запорукою життєвої перспективи
Матеріал друкованого видання
№ 47 (108)
від 20 листопада, 2009

Моє прізвище Макаров, я українець. Мене це влаштовує. Більше того, мені це дуже подобається.

Це в продовження теми попередніх колонок у Тижні (№№ 45, 46/2009 р.): що робити, щоб українська мова стала тим, чим вона має бути в щойно деколонізованій країні – чинником інтеграції, розвитку, модернізації, а на побутовому рівні – формою гармонійного, комфортного існування народу, якому вона належить.

За радянських часів у всіх анкетах (які треба було заповнювати на кожному кроці, навіть поселяючись до готелю) була так звана п’ята графа: національність. У цій графі я писав без жодних вагань: «росіянин». Справді: мій батько – росіянин, народжений у Петербурзі, моя мати – російськомовна українка, народжена в Парижі. Я зростав на Пушкіні, потім на Дюма (в російському перекладі), потім на Гайдарі й братах Стругацьких, потім на Чехові, Толстому, Достоєвському. Українська в мій світ входила тільки завдяки радіо («Увага, говорить Київ-РАТАУ...»), чудовим учителькам української мови та літератури і, не в останню чергу, віртуозним перекладам світової класики видавництв «Дніпро» й «Каменяр», які можна тоді було купити без проблем.

Повернення до коріння – до частини коріння – відбувалося вже в дорослому житті, цілком свідомо, самостійно й задовго до Незалежності. Я пишу тут про особисте не через ексгібіціонізм чи потребу в сповіді, а тому, що моя ситуація, попри екзотичні деталі, є цілком типовою для більшості українців, які зростали на схід від кордону зразка 1945 р. Хоча якраз більшість співвітчизників, навпаки, ладні були забути про свою етнічну приналежність. Складалася парадоксальна ситуація: людей шляхом заповнення анкет весь час змушували згадувати, що вони українці, а вони це масово ігнорували. Тому що бути українцем було якось незатишно, непрестижно, а подекуди й небезпечно – звісно, якщо під цим малося на увазі щось більше, ніж слабкість до співання пісень і окремих кулінарних страв. Тому що звичною парою до прикметника «український» було «націоналізм», а це вже стаття та вовчий квиток.

Катастрофічне падіння частки україномовного населення (на 30–40% за 30 років) відбувалося, певна річ, не лише в результаті чиїхось свідомих зусиль. Процес деетнізації проходив синхронно з масовою міграцією селян після того, як Микита Хрущов (чомусь мало про це згадують) скасував фактичне кріпацтво, роздавши колгоспникам паспорти. Вони тікали до міста, воліючи залишити позаду жахливі психотравми від недавнього Голодомору, рабства й безправ’я. Все, що було пов’язано з корінням, асоціювалося в них із життєвою загрозою, а насправді досить мізерний набір переваг міського життя – із перспективою. Сьогодні войовничі захисники офіційної двомовності – їхні діти й онуки. Вони кажуть: «Я тут народився, це моя країна, з якого дива я маю щось міняти, чогось учитися...» тощо.

Можливо, кожного з них конкретно можна зрозуміти. Проте... «моя свобода закінчується там, де починається свобода ближнього». Цю декларацію французького Конвенту 1789 року слід розуміти: «там, де починається інтерес нації». Нації – в найширшому, політичному сенсі, від росіян до гагаузів і від євреїв до вірмен. Заради цього інтересу держава може й має вимагати від громадянина, щоби він поступився часткою своїх щоденних зручностей – і, до речі, отримав інші зручності, про які він наразі не замислюється. В дні юності я потрапив у коло молодих львівських інтелектуалів, де хорошим тоном вважалося бездоганно розмовляти трьома мовами: українською, російською та польською. Це давало їм незрівнянну психологічну перевагу. Я неодноразово помічав, що так звані російськомовні відчувають несподіваний кайф, коли усвідомлюють, що, виявляється, здатні спілкуватися українською. Це потребує зовсім незначного зусилля волі, натомість позбавляє підсвідомого відчуття лінгвістичної меншовартості. Це коли твій співрозмовник може без проблем перейти на твою мову, а ти на його – ні.

Тож якщо говорити про конкретні рецепти, перше, що має зробити держава... Ні, перше, що вона має робити – це забезпечити виконання власних законів. Українська проголошена державною мовою на рівні Конституції, змінити цю обставину може тільки референдум, і доки цього не сталося, порушення закону має піддаватися тим санкціям, якими в кожній країні карається зазіхання на конституційні засади. А от друге – держава має навчитися транслювати простий і зрозумілий message: нині в Україні саме володіння українською мовою є запорукою життєвої перспективи, широких можливостей, виходу у великий світ.

Це ще не всі рецепти, далі буде...


Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено