Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
29 січня, 2010

Недо...

Аристократизм – це не герб і не родовід, а радше зручний термін, який означає певний тип стосунків зі світом, що базується на тяглості
Матеріал друкованого видання
№ 4 (117)
від 29 січня, 2010

Завжди є спокуса якось коментувати або пояснювати класиків: він, мовляв, хотів сказати... Праця В’ячеслава Липинського, уривки з якої друкує Тиждень на наступних сторінках, не потребує, так би мовити, «перекладу на сучасну». Йдеться в ній про сьогодення, навіть злободення. Інша річ, що особливо радіти тут теж немає чому. Бо тема розмови – хам. Наш, рідний, вітчизняний, який за вісімдесят років, виявляється, ніяк не змінив свою суть, бо це явище універсальне.

Актуальність теми в тому, що саме хам і саме в даний історичний проміжок часу близький до того, щоби визначати майбутнє обличчя моєї країни. Адже Липинський усе своє недовге життя не лише переймався відсутністю національної еліти, а й досліджував специфічний тип ставлення до дійсності, який упроваджують у суспільстві згори до низу так звані недоеліти – в разі, якщо волею долі вони перебирають на себе функції еліти й здійснюють ці функції згідно зі своїм розумінням, світоглядом, вихованням і звичками.

Хам – це людина, яка органічно, внаслідок бра­ку чи недорозвиненості певних душевних і психічних механізмів не здатна відчувати повагу до іншого – повагу не за якісь досягнення, владу чи знаменитість, а автоматично, як кажуть програмісти, default, себто за умовчанням, доки не буде доведено протилежне. Аристократ, навпаки, за Пастернаком, від народження відчуває свою рівність із усіма, що живуть. Йому не треба спеціально самостверджуватися, щоби комусь щось довести, окрім як собі самому. Ґрунт під його ногами не хитається, тому він відповідальний перед собою, оточенням, країною та Всевишнім.

Сам аристократ за народженням, Липинський не зловживав цим поняттям, віддаючи перевагу більш нейтральній метафорі зі Старого Заповіту. Всі розуміють, що аристократизм – це не герб і не родовід, а радше зручний термін, який означає певний тип стосунків зі світом, що базується на тяглості. В закарпатських Білках (колись, «за бабці Австрії», місті, а тепер селі) я побачив на церкві мармурову дошку, де без перерв і пропусків згадано всіх настоятелів храму від XVIII століття й по сьогодні. Не дивно, що там мені зустрілося більше аристократів, аніж, відверто кажучи, в Парижі серед «нащадків російського дворянства», як це тепер називається.

Не хочу так само сказати, що на Заході самі аристократи, а на Сході самі парвеню. Дитиною я формувався якраз на Донбасі, зокрема – в Луганську. Непогано знаю побут і типової донецької слобідки, й кварталів хрущовок навколо індустріальних гігантів. Тому на хвилі післямайданної ейфорії мені неодноразово довелося висловлюватися проти мстивої та дріб’язкової демонізації «донецьких». Для мене донецькі – це передусім Стус, із його загостреним відчуттям справедливості. Але правда й те, що аж ніяк не Стус нині уособлює сили, які наступають географічно зі славетного краю шахтарів і металургів.

Мої претензії до субкультури, яку прагнуть поширити на всю країну декілька ляльководів із прогалинами в біографії, якраз у тому, що вона недокультура, як вони самі недоеліта. Її носії – цілком специфічна формація, яка склалась у вакуумі пострадянського безладу й неодноразово демонструвала свій потенціал експансії. Її претензії – витерти, немов клавішею Delete, усе, що заглиблене в історію далі за шедевр Боріса Ласкіна та Нікіти Боґословского «Спят курганы темные». Її ідеологія вичерпується афоризмом, що його приписують генералісимусові Фрáнко: «Друзям – усе, ворогам – закон».

Враховуючи те, що «вороги» – це всі, хто не входить до вузького кола друзів, а «закон – тайга» (автор невідомий), передбачити майбутнє держави в цих міцних, надійних руках неважко. Швидше за все, залізна «бригадна» дисципліна й спроби передерибанити країну призведуть до такого її виснаження, що поява якогось східного Фортінбраса (втім, не якогось, а цілком конкретного) здасться пересічному несвідомому малоросійському хамові оптимальним порятунком. Таке вже траплялося не раз, наприклад, року Божого 1919-го. А якщо згадати плани боротьби з «українським націоналізмом», які культуртрегери з-під териконів неодноразово озвучували впродовж останніх років, єдине можливе щеплення проти такого сценарію у вигляді свідомості, патріотизму, національної ідентичності й тому подібних аристократичних штучок, буде тупо задушено, як це вже успішно зроблено на тому ж таки Донбасі. Панове, читаймо Липинського.[1734]

 
Хам і Яфет (уривки)
В’ячеслав -Липинський (1882–1931)
Видатний український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Засновник державницької течії української історіографії. Найвідоміша праця — «Листи до братів-хліборобів»

Десятиліття відродженя Держави Української!... Чому-ж її нема? Чому і ця спроба сотворити державу та стати нацією скінчилась руїною, як і всі попередні, в протязі тисячі літ?... Необуздане хамство і цей раз розвалило Українську Державу. Иншої правдивої відповіді на оці болючі питання нема. Хамство – розуміється не як лайка, а як віками освячене поняття для означеня певного типового соціяльно-психічного явища. Що означає це поняття? [...] Абсолютний брак любови до своєї громади, натомість любов тільки до себе, свого «я». [...]

Хіба-ж у инших націй нема хамства? Не в хамстві, значить, джерело нашої безвласнодержавности і безнаціональности. Хамство єсть скрізь. Це правда. Скрізь єсть «гін» до виділюваня себе із своєї громади, до непослуху їй, до насмішки над її авторитетами. Але скрізь поруч цієї сили відосередкової, руйнуючої, єсть сила доосередкова, здержуюча. І власне оця друга сила перемагає завжди в тих людських громадах, що стають окремими державами, націями.

Прикметою українських людей єсть не само хамство, а ніким і нічим необуздане хамство. В громадах державних – Ной, поруч Хама, має завжди ще й другого сина: Яфета. Хам батьком погорджує, Яфет любить батька. І будуючою силою своєї любови він перемагає руйнуючу силу хамової злоби. Бо Хам шанує тільки силу. До піддержаного яфетовою силою батька він перший прибігає просити ріжних милостей.

Погляньмо на найблизчих сусідів. Спільний Москві і нам удільний, руйнуючий, відосередковий, хамський період кінчається там перемогою батька при помочі Яфета: відродженям вседержавної, батьківської, старшої од всіх удільних, великокнязівської влади. Так само, хоч иншим способом – при помочі конфедерацій – перемагає свого Хама Польща. Не кажучи вже про рицарську, в яфетових традиціях виховану, Західну Европу. Не згадуючи теж північної Америки. Бо, перемігша там бушуюче хамство, яфетова сила Вашинґтона спіралась на вродженій солідарности завойовницького – в віковій монархії вихованого – анґло-сакського племени. [...]

Князівська влада на Україні була сильна й авторитетна доти, доки не була українською: доки – як Володимир, Ярослав – спіралась на сили північні – варяжсько-новгородські. З хвилиною переміни напряму цих північних сил – від Київа на схід московський – південь Руси в самім собі державно-творчої сили не знаходить. Вибухає перше наше історичне хамство. І від оцього початку котиться воно по Україні без перериву, до сьогодня.

Удільні розбурхали українську стихію, поскидали Великих і пішли в рабство до допомігших першому українському хамству Татар, а потім до Литви. Те, що було не мертве і не хамське поміж ними, почало в поті чола відбудовувати стару батьківську князівську владу під Литвою. Але проти них розбурхали українську стихію молодші: пани та бояре. Скинули старших: живі останки князів. Не знайшлось сили яфетової – хамова сама себе знищила – і пішла Україна в рабство до допомігшої в скиданю князів – Польщі.

Під Польщею те, що було не мертве і не хамське між панами, почало в поті чола рятувати стару Русь. Але проти них розбурхали українську стихію молодші: козацько-шляхецька старшина. Скинули старших: живі останки панів. Не знайшлось сили яфетової – хамова сама себе знищила – і пішла Україна в рабство до допомігшої в скиданю панів – Москви.

Під Москвою те, що було не мертве і не хамське між козацько-шляхецькою старшиною, почало відродженя України і в Гетьманстві 1918 р. поклало камінь вугольний під будову Української Держави. Але проти них розбурхали українську стихію молодші: «нація селян та робітників», складена з інтеліґентів. Скинули старших: живі останки козацько-шляхецької старшини. Не знайшлось сили яфетової – хамова сама себе знищила – і пішла Україна в рабство до допомігших скидати Гетьмана – пеовяків (від ПОВ – Польська Військова Організація. – Ред.) та большовиків. [...]

Держава – це перш за все: Влада, Територія, Громадянство. Без цих трьох складників – нема держави. Значить для будови держави необхідна орґанізована сила, яка піддержує владу во імя добра цілої землі-території і цілого громадянства.

Нація – це перш за все єдність духова, культурно-історична. Значить для народженя нації необхідне довге співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі. Нація – єдність духова – родиться завжди від держави – єдности територіяльно політичної — а не навпаки. [...]

Територія, Земля, Батьківщина. Держава родиться в хвилину, коли всі мешканці даної території стають як один в її оборону під проводом, посідаючої до цього законне право, Влади, проти мешканців чужої Землі, чужої Батьківщини, чужої Території. [...]

Громадянство — це орґанізація. [...]

В основі орґанізації, а тим самим в основі громадянства, лежить авторитет: церковний, воєнний, родинний, класовий. Тільки тоді коли єсть загально признані, громадські – церковні, воєнні, родинні і класові – авторитети, на яких може спертися Влада, народжується на території даного громадянства його власна, своя Держава. Бо тільки тоді можна викликати необхідні для здобуття Держави загальні підйоми громадянства, коли єсть ричаг, двигун – авторитети і слухняні у відношеню до них орґанізації – що ним можна громадянство, як один муж, підняти. Без орґанізації і без авторитетів нема громадянства, а єсть розпорошена, взаємно себе незнаюча і ненавидяча юрба рабів. Такою юрбою мусить правити з чужої Землі, з Метрополії, чуже орґанізоване громадянство, чужа Держава, на те, щоб ця юрба сама себе весь час не різала.

Влада, Територія, Громадянство – це три основи державного думаня. А державне думаня, це основа державного ділання: політичної творчости, а не політичної руїни.

Хамові українському основи державного думаня споконвіку чужі, не зрозумілі. Як бугай на червону плахту, так реве він, коли йому про них заговорити. [...]

Як?! влада верховна має бути вище, ніж мої суверенні апетити? Значить ніколи вже ні один отаман Гетьманом – владою верховною не стане? Значить Україна це щось таке, що я маю шанувати, любити і слухати, а не щось, чим я можу бити, скидати і себе вивищувати? Щось спільного всім на цій землі, а не власність монопольна моя і моєї банди? Брехня! Це не Україна! [...]

Повстання Пушкаря завалило українотворче діло Богдана Хмельницького. Повстання отаманів під фірмою «Петлюра-Винниченко» завалило українотворче діло Гетьманства 1918 р. І  як в першім так ї в другім випадку – так вчора як і від віків – переможці, обдерши Україну, перерізали зараз-же на другий день самі себе і щезли в рабстві. Чому так сталося?
Тому, що не було на Україні своєї власної Яфетової Сили.

Українотворче діло Богдана спіралось на силі Тугайбеєвих Татарів, що біля Гетьмана весь час перебували і по його наказу отаманські голови стинали. Українотворче діло Гетьманства 1918 р. спіралось на силі, дисципліні і орґанізації німецької армії. Обручі, якими держався український котел з перекипаючим в державу та націю його хамством, не були місцеві, українські. Коли вони перестали держати, коли зникли, хамство розірвало котел, убило Україну. [...]

...найглибша суть, така: буде власна місцева Сила Яфетова здатна паралізувати Силу Хама – буде Україна; не буде її – не буде ніколи України. [...]

Сила Яфетова – це не диктатура. Нема на Україні такої місцевої сили, яка-б без помочі Варшави чи Москви, могла примусити мовчати всі инші місцеві українські сили. А поміч Варшави чи Москви у внутрішніх українських справах – це смерть, це загибель України.

І найбільшим політичним нерозумом було-б прикривати щільно диктатурою котел, який мусить ще перекипіти: мусить у внутрішнім тертю перетерти віками накопичене хамство. Вся суть в цьому, щоб це хамство перекипало в українських державних обручах; щоб, взяте в обручі, воно котла не розсадило. Таким власне обручем мусить бути Яфетова українська сила. [...]

Тому українотворча Сила Яфетова дасть в межах українського державного закону волю українському Хамові. Доки він під одним Гетьманством, не порушуючи єдности Землі і не руйнуючи основ Громадянства, бється між собою за свої «уділи», «віри», «народи» і «нації» – нехай бється. Але за отаманські посягання на Верховну Владу, за розбивання Української Землі – Xам мусить йти в клітку. А головне він мусить знати і відчувати, що єсть сила, яка його посадить в клітку. Без цього не буде України.

Безмірно важко таку Силу Яфетову на Україні сотворити. Бо щоб стати опорою Державної Української Влади, вона джерело єдности мусить мати в собі, а не зовні. Це значить, що вона не може бути обєднана ненавистю до чогось поза собою, так як обєднані нею наприклад комуністи чи фашисти. Вона не може обєднатись ненавистю до свого брата Хама, бо Хама вона мусить виховувати а не убивати. Вона не може обєднатись ненавистю до Москви або до Польщи, бо ненависть до Москви зажене її в Польщу, ненависть до Польщи зажене її в Москву, а ненависть одночасно до обох – в петлю самогубця або в дім для божевільних. Прикладом для неї мусить бути не націоналістичний фашист і не соціялістичний комуніст, а давнього, з часів могутности, старого типу анґлійський слуга державний. [...]

Тільки внутрішня вартість наша, тільки ця сила, яку ми сотворимо самі в собі, дасть нам змогу цей ідеал великий осягнути. Як не може бути без Яфетової Сили – України, так не може бути Сили Яфетової без непорушної, безкомпромісової внутрішньої моралі. Які-ж основи цієї моралі?

Любов – що не значить коровяче взаємолизання, а тоді раптом рогом в бік. Покора – що не значить хитрість і низькопоклонство. Вірність – в серці а не на язиці. І почуття спільности, а не  злобне вишукуваня в оці ближнього пилинки, щоб жовчі більше до свого жолудка напустити і собі в той спосіб приємність учинити. Коротко: шляхетність, благородство. Як скрізь, на цілім світі, від назви верстви державнотворчої родилась назва моральної прикмети, так тільки з цієї моральної прикмети народиться Яфетова, державнотворча сила України.



«Хам і Яфет» написано 1928‑го, в десяту річницю створення Української Держави гетьмана Скоропадського

 

  • Збережена мова оригіналу


Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено