Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
4 вересня, 2012

Історія донецького політичного страху: чого бояться земляки Януковича?

Фундаментальна проблема донецького регіону – патологічний страх перед владою. Історія хвороби така, що тутешнє колективне несвідоме тяжіє до авторитарних правителів не від великої любові до них, а тому, що смертельно боїться сильної руки, яка може дуже боляче вдарити, якщо не демонструвати їй власну відданість.

Головне – це визначити, хто тут найсильніший, і присягнути йому на вірність, автоматично забезпечивши собі та своїй родині фізичну і соціальну безпеку. І аж ніяк не обов'язково, щоб найсильніший був моральним авторитетом.

Адже коли головна мета – вижити, питання моралі зазвичай ідуть на другий план. Однак чимало донеччан історично страждають на прогресивніший комплекс. У політичній сліпоті їм здається, що вони люблять владу, яка насправді не викликає в них жодних інших справжніх почуттів, окрім страху. Таке собі політико-психологічне збочення, що виникає внаслідок дії типового механізму роботи підсвідомості, в якій негативне почуття до об'єкта спрямовується в позитивне русло, щоб «легше жилося».

З донецькою психологією в радянський час усе цілком зрозуміло. Є єдина можлива влада, то її і слід боятися. А ось у часи незалежності мовчазна більшість Донбасу голосувала за тих чи інших кандидатів у президенти, керуючись різними підставами, втім, суть була однаковою.

1991 року віддавали голоси за Кравчука, адже він був продовженням радянської влади.

1994-го – за Кучму, тому що за ним відчувалася більш серйозна фінансово-промислова сила, ніж за Кравчуком.

1999-го – повторно за другого президента України, оскільки він був продовженням своєї влади.

2004-го – за Януковича, позаяк місцевий небожитель і кандидат від влади.

2010-го – за нього ж, просто тому, що місцевий небожитель.

Президента Ющенка на Донбасі не боялися з тієї причини, що він не справляв враження сильної руки, був м'якотілим і не володів реальною владою в регіоні. Місцеві небожителі важливіші, позаяк вони ближчі, а отже, небезпечніші й від них можна постраждати швидше і сильніше. Але будь Ющенко жорсткіше, то здобув би на вотчині регіоналів вищий рівень поваги, попри свій «націоналізм» і «нелюбов до Росії».

Хочу наголосити, що відомі донецькі передвиборчі мотивації на кшталт «свої і чужі», «за дружбу з Москвою», «за російську мову» тощо є лише верхівкою айсберга. Зручне підсвідоме маскування та раціоналізація глибинного страху перед тими, за кого за наказом доводиться голосувати.

Зокрема, причин такого донецького політичного страху дві, що, крім того, взаємопов’язані. Перша – авторитарна історія. Все своє життя регіон перебував під тиском недемократичних режимів і певною мірою живе так і нині. Друга – нездорові прояви психології індустріального суспільства. Мова йде про темні якості колективізму і ситуацію, коли не сила там, де правда, а правда там, де сила. Якщо загалом, то особливо бояться влади ті, хто не жив у таких умовах, коли цього можна не робити. Тому нині в Донбасі ми маємо те, що маємо.

Особливого співчуття потребують ті жителі Донеччини, які не хочуть повертатися до Радянського Союзу, не роблять з Путіна ідола, не підтримують Януковича, Партію регіонів і підконтрольні «донецьким» політичні сили, але водночас продовжують жахатися всього, що пов'язано з місцевою владою та бізнесменами.

Деякі донеччани не в захваті від регіонального культу особи Ахметова, але висловлюватися з цього приводу, спілкуючись із журналістами, їм лячно. Логіка приблизно така: «а може, це зовсім не журналісти, а підіслані Рінатом Леонідовичем агенти, які, прикриваючись соцопитуванням, перевіряють нас на лояльність до найбагатшої людини країни, та якщо ми скажемо зайве, біди нам не оминути».

Нещодавно я розмовляв із двома донецькими інтелігентами на тему святкування в Донецьку Дня шахтаря та Дня міста. Вони вільно критикували місцеву владу, її соціальну та культурну політику. Але потім один із них усвідомив, що наша розмова записується на диктофон (від самого початку я цього не приховував і постійно прилад відкрито в руці). Прозрівши, чоловіки не захотіли далі ділитися своїми думками.

Запитаєте, чому таким людям потрібно співчувати? На мій погляд, якщо ми постійно засуджуватимемо один одного в політичній відсталості та містечковому егоцентризмі, про світле українське майбутнє годі мріяти. Підвищення рівня політкультури і подолання регіональних комплексів можливе лише тоді, коли ми не піддаватимемося маніпуляціям, що роз'єднують суспільство, консолідуватимемося і навчимося співчувати. Коли ми цього досягнемо, розкольники, шахраї та злодії вже будуть позбавлені можливості ставати президентами, міністрами і депутатами в цій країні так легко, як це вдається їм нині.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено