Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
1 вересня, 2012

Європейська мова сучасного чуття

Антоні Міро – унікальний представник арту. Він постає перед нами великим каталонським художником, здатним заново указати на ментальні, естетичні й духовні мости Європи. Насправді політичні та культурні кордони на континенті не збігаються – і, власне, так було завжди. Тут постійно існувало напруження, тертя між політичною ворожістю й зачаруванням іншою культурою. Або, скажімо, між соціальною катастрофою та мистецьким розквітом
Матеріал друкованого видання
№ 34 (251)
від 22 серпня, 2012

Саме це – повторне відкриття загадкової єдності Європи – проступає у війні та взаємній ненависті між Англією й Іспанією XVI–XVII століть. Адже, попри все, поети й драматурги Туманного Альбіону в єлизаветинську добу помітно захоплювались іспанською літературою. Як відомо, Лопе де Веґа мало не загинув під час розгрому Непереможної армади біля берегів острівного королівства, проте був там культурним героєм. Драматурга могли вбити в бою, але не схилятися перед його безсмертними п’єсами було годі.

Захоплення Вільяма Шекспіра Міґелем Сервантесом, особливо його «Дон Кіхотом» в англійському перекладі Томаса Шелтона, який надихнув стратфордського генія написати разом із Джоном Флетчером комедію «Карденіо» (що, на жаль, не збереглася), перейшло вузькі межі політичного сприймання Іспанії як непримиренного, заклятого ворога англійців.

Чи не те саме відбувалось у ХІХ столітті між Німеччиною і Францією, коли Фіхте й Геґель, озлоб­­лені наполеонівськими війнами взагалі й битвою під Єною зокрема, все ж таки могли щороку 14 липня підіймати келихи з шампанським за Французьку революцію, захоплюючись культурою сусідньої країни та духом Просвітництва? Подібне можна сказати й про Росію та її колишні губернії або держави-сателіти, які завжди єднала та сама амбівалентність почуттів, де переплелися любов і ненависть.

Художня мова Антоні Міро сягає далеко поза передбачувані форми зображення світу, з якими ми щоразу стикаємося в мистецтві сьогодення. Водночас широта історичної уяви митця безмежна. Я відчув це сам, коли мав честь включити дещо з його унікальних творів до українського видання своєї книжки «Влада та уява. Студії з питань політики та літератури» (ілюстрації люб’язно надали Антоні Міро та Олександр Буценко, в перекладі якого її й випустили).

Моя книжка пропонує філософське переосмислення класичних політичних та літературних сюжетів і тем – і те саме робить Антоні Міро. Його часто показують художником із широким спектром засобів вираження: від фігуративного експресіонізму до поп-арту й реалізму. Каталонський майстер виступає чутливим, хоч і дещо іронічним, «перевинахідником» і переосмислювачем деяких центральних тем та образів класичного мистецтва й раннього модерну.

Наприклад, якщо я взявся за нелегке завдання по-новому витлумачити шедевр Дієґо Веласкеса «Здача Бреди», простеживши в ньому конфлікт між жорстокістю й варварством релігійних війн початку сучасної доби та лицарським кодексом, то це саме робив і Міро. І впорався він із цим елегантно, зухвало й красиво, ніби кажучи: у нашому марнославному, егоїстичному світі не буває нічого зужитого й застарілого. Людство й надалі намагається наслідувати найвизначніші постаті та героїв кількастолітньої давнини, навіть цього не усвідомлюючи.

Ми все ще тягнемося до героїв Нової доби, як-от Дон Хуан (Дон Жуан), услід за Зиґмунтом Бауманом, котрий вбачає в ньому одного з перших героїв сучасності й провісника безперервних змін та інновацій. Або ж Дон Кіхот. Чи іспанський полководець із генуезьким корінням Амброзіо Спінола – той, що не поспішає прийняти ключа від брами міста Бредá з рук переможеного нідерландського генерала Юстіна ван Нассау і цим ніби каже: перемога у війні – ефемерна; а довгий, пильний погляд і диво розуміння між двома супротивниками залишаться в пам’яті надовго.

Ми намагаємося примирити своє моральне й політичне чуття з минулим – і не здатні визнати, що наші рефлексії, можливо, куди менш сучасні за ті, які приписуємо нібито відсталим далеким епохам. Своїх героїв ми шукаємо серед друзів або наставників, попередників або наступників, древніх або новочасних. Вони нам потрібні. Ця Близька Людина приходить до нас у передчутті нашої власної зміни із плином часу або з якихось закинутих, забутих клаптиків нашої біографії, особистої чи родинної історії.

Друг Антоні Міро, легендарний танцівник, хореограф і політичний діяч Антоніо Ґадес, може, і став для нього такою близькою людиною. Тому проект «Ґадес» умістив у собі багатющу естетичну та ментальну територію вірності, відданості й приязні, що їх він почував до нині вже покійного митця і свого приятеля, в якому поєднувалися нонконформізм, протест, політичні пристрасті й величезний художній дар.

І останнє за чергою, але не за вагою. Розпочатий Міро проект, схоже, перетворився на загальноєвропейський. Саме завдяки зусиллям цього художника, а також мого друга Олександра Буценка – відомої в українській культурі людини, перекладача й поета – «Ґадес» дістався Києва й Вільнюса. Це починання дає нам змогу причаститися доробком Антоні Міро, життям і духом Антоніо Ґадеса та сучасним морально-естетичним чуттям Європи.



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено