Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
25 грудня, 2009

Культура в тіні кітчу

Українська культура потребує негайного перезавантаження
Матеріал друкованого видання
№ 52 (113)
від 25 грудня, 2009

 

20 років демократизації та її впливу на культурний процес я оцінив би і як великий плюс, і як великий мінус. З одного боку, суверенна Україна змогла надолужити прогалини в ознайомленні зі своїми ж інтелектуальними здобутками: було надруковано все, що мало бути надрукованим, що було силоміць вийнято з національного вжитку – від забутого середньовіччя до незнаної діаспори. Нові тексти мають величезний мінус: вони з’являються у режимі експромту. Ніхто їх не читає, окрім коректорів і редакторів. Ці твори надзвичайно цікаві – українських істориків, етнографів, філософів, мистецтвознавців – сотні й сотні книжок. Але чи наші сучасники знають про їхнє існування, бодай торкалися їх? Немає узагальнення сучасного інтелектуального процесу: надруковане не проходить адекватного циклу рецензування. Якщо у Польщі з’являється переклад з української, за тиждень-два виходять двадцять рецензій.
 
Ми потрапили під абсолютний прес світового кітчу в його двох фундаментальних виконаннях: російського і євро-американського. Якщо говорити про російський кітч, то він за межами східнослов’янського світу не спрацьовує. На нас же він посипався у тисячах розмаїтих жанрів, у вигляді абсолютної культурної окупації. Я не скажу, що весь кітч бездарний. Клод Шессон, міністр закордонних справ Франції на початку 1980-х років, колись обурювався з приводу культурного імперіалізму США. Західний кітч так само нам загрожує. Хоч і дещо елегантніший, толерантніший, він не пояснює ситуації людини в сучасному світі, не пояснює минулого, теперішнього і гіпотетичного майбутнього, він бавиться у все це. Ще років зо тридцять тому чимало людей прагнули до оновлення своїх бібліотек, ходили на фільми Тарковського. Студенти безперестанку атакували Київську філармонію. Зрозуміло, вони, може, хотіли почути і якусь авангардну музику, до якої не було доступу, але головне – було прагнення почути, побачити, прочитати.
 
За великого бажання культуротворчу масу можна відновити. Ця маса створює зразки культури тоді, коли вона реципіює твори, що, здавалося б, поставали для вузького кола. В Україні немає такої можливості. Промоцією української культури повинна займатися державна політика. Соціал-демократичні держави Заходу, де міністри й самі, може, не проти дивитися легковажні комедії, опікуються культурою. В Німеччині грандіозний слухацький рівень музичної культури. Візьмімо Відень, візьмімо англійський сучасний театр, переклади – це відбувається за патронату держави, зауважити який в Україні неможливо. Це може скінчитися тим, що замість кремлівської окупації впродовж ХХ століття ми будемо окуповані дурним кітчем.
 
Коли наше міністерство називається «культури і туризму», це вже логічна катастрофа. Але я вважаю, що Міністерство культури має бути, хоч не в такому вигляді, як зараз. У 1920-х, коли радянська влада була молодою і не такою підлою, вона здогадалася Луначарському віддати Наркомпрос, що всіляко допомагав культурі. Київ у 1920-х був музичною столицею Центральної Європи. Поступ міністерства залежить від того, коли його очолить «український Луначарський» чи «український Андре Мальро». У часи, коли міністром був Іван Дзюба, я пишався тим, що в нас найосвіченіший міністр культури у Європі. Якби Дзюбі дозволили залишитися, він створив би відповідну кадрову систему. Середнього чиновника, навіть недоладного, можна примусити робити добру справу, якщо він має нормального директора департаменту, віце-міністра і вище. Я не розумію, як міністром культури може бути естрадна співачка. Хай вона співає, але не в міністерстві! Без розумного державного патронату, необов’язково фінансового, а законодавчого, адміністративного у найкращому розумінні, не розпочнеться позитивний розвиток нашої культури, що має відірватися від навали кітчів.
 
Нехай розвивається українська культура і у високому напрямку, і в масовому, і та, що орієнтована на семантику українського народництва ХІХ століття, за умови, що буде пояснено, чим були тоді «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник», дебют молодого Шевченка, український романс ХІХ століття, хорова цивілізація обездоленого державного народу. Треба пояснити і показати, що це все мало шанс розвиватися у будь-якому із сучасних жанрів, – їх архаїчний вигляд зазнав би змін, якби радянська влада не перервала розвиток українства. Тепер же на сцені безперестанку танцює «співаючий ректор». Зупиніться, добрі люди


Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено