Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
11 червня, 2010

Ода олігархам

Вони – великі і жахливі

Вони керують підприємствами потужністю у сотні тонн кінцевої продукції і вартістю у мільярди доларів. В часи коли в країні 37,2% «ледве зводять кінці з кінцями, інколи грошей бракує навіть на їжу», а 31,2% «на їжу вистачає, але купівля одягу й взуття вже викликає труднощі» (дані інституту Горшеніна), вони живуть у власних палацах, їздять у розкішних лімузинах, харчуються в елітних ресторанах, вдягаються у модних кутюр’є, і носять на руках годинники по півмільйона доларів.

Ім’я їм – олігархи. В свідомості пересічного громадянина усі біди – від них.

Це вони через сотні підставних фірм виводять з заводів гроші, які мали б піти на зарплати працівникам. Це вони, заволодівши підприємствами в часи ваучерної приватизації, тепер перепродають їх будь-яким новим власникам, аби заплатили більше. Переважно – росіянам. Це вони подають себе як вправних і ефективних менеджерів, аби, скориставшись голосами довірливих виборців, потрапити на владу… І залишити певне місце після себе в такому становищі, наче останній татарський набіг на нього відбувся не триста років тому, а лише позавчора.

Кажуть, батьківщина людини знаходиться там, де зберігаються її гроші. Користуючись цим визначенням, маємо зазначити – наразі Україна перебуває під іноземною окупацією. Найбільші промислові підприємства найдорожча нерухомість і майже уся влада в нашій державі належить людям, чиєю батьківщиною сміливо можна вважати Кіпр, Мальдівські острови, Монтевідео, швейцарський кантон Цуг та інші Князівства Монако.

Закони для олігархів - це щось на кшталт збірки побажань та рекомендацій. Кожен громадянин нашої держави знає, що судові рішення для олігархів бувають двох типів – вигідні їм і незаконні. Панування законності у розумінні окремо взятого олігарха захищає ціла армія вправних адвокатів. А якщо талантів адвокатів починає бракувати – до справи стають його власні служби безпеки, приватні армії (охоронні фірми), а інколи ще й загони осіб з надто темним минулим. На своїх теренах олігарх – пан і повелитель. Тож і поводиться він там не краще, ніж сумно відомий Ярема Вишневецький у своїх численних маєтках.

Все це – очевидно. Але не надто зрозуміло. Від самого першого дня Незалежності, українцям наголошували що Україна йде до Європи. Тож як так сталося що замість стандартів Заходу ми смакуємо романтикою феодального Середньовіччя?

По-перше, треба визнати. Влада олігархії певною мірою – українська традиція. Ба-більше, майже вся історія України – це історія української олігархії. Ще біля перших київських князів-варягів ми постійно спостерігаємо осіб, з якими князі були змушені ділитися владою – воєвод і бояр. Історія Київської Русі почалася з рейдерського захоплення Києва і околиць, в ході якого воєводи Аскольд і Дір були вбиті «братками» воєводи Олега з угрупування «новгородських». Князь Андрій Боголюбський, як відомо, ненавидів бояр з ближчого кола свого татуся - князя Юрія Долгорукого. На відміну від слухняних і покірних воєвод із земель фіно-угорських племен муроми та мокші (сучасна Московська область), пихаті київські бояри постійно нагадували Андрію, що князь – то тільки старший серед рівних. Будівництво «вертикалі влади» князем Романом Галицьким постійно наштовхувалося на опір тамтешніх бояр. Князь Роман лібералом не був – бояр-бунтівників регулярно карали, катували, виганяли з Галицької землі та позбавляли маєтків. Не краще довелося і його синові – славетному королеві Данилу Галицькому.

Але по-справжньому українська еліта розгорнулася в складі Польско-Литовської держави, Речі Посполитої. Так, наприклад, князь Василь-Костянтин Острозький володів 80 містами, 80 містечками, 2670 селами, мав 600 тис. червінців, 400 тис. битих талярів, 29 млн різної золотої монети, 30 бочок ламаного срібла та 700 бойових коней. Сучасним олігархам можна лікті згризти від заздрощів. «Повсякденний обід польського пана коштує більше, ніж званий y Франції» - ділився враженнями інженер Гійом Боплан. «Від сенатора й до ремісника, всі пропивають свій маєток; потім залазять y невиплатні борги. Ніхто не хоче жити працею, кожен норовить захопити чуже…» Вам це нічого не нагадує?

Історія Речі Посполитої просто тріщить від панського свавілля, заколотів, а то й просто відвертих бунтів-рокошів. Острозькі і Корецькі, Заславські і Збаразькі, Сангушки і Вишневецькі поводилися на своїх землях наче у власних королівствах. Недарма Богдан Хмельницький дав їм усім украй влучну назву – «крулевята».

Не варто думати, що Хмельниччина якось змінила цю традицію. Швидше – навпаки. На місце безладу крулевят-магнатів прийшов безлад козацьких полковників, наслідком якого стала братовбивча Руїна. Гетьман Іван Мазепа й справді був великим діячем. Йому вдалося 22 роки тримати цю зграю полковників-олігархів у покорі. Щоправда, остаточно їх вгамувати йому таки не вдалося – полковник Ніс, який зрадив Батурин, та полковник Галаган, який провів москалів на Січ, були українцями.

Як не парадоксально це виглядає, але й скасування Гетьманщини не змінило становища. Ба-більше. Українським магнатам було вільно зневажати закони – покровителів вони мали у найвищих щаблях влади в особі своїх же земляків. Пригадаймо віце-призидента Священного Синоду киянина Феофана Прокоповича, фаворита цариці Єлизавети Олексу Розумовського, канцлерів Безбородька і Кочубея, генералів Сулиму, Котляревського та Раєвського, фельдмаршала Паскевича тощо. У вірші «П.С.» Тарас Шевченко з осудом описував маєток Петра Скоропадського, батька майбутнього гетьмана України – поміщика і аристократа.

Вельможні магнати з претензією на вільну трактовку законів, які використовували владні зв’язки для власного збагачення, були присутні у всіх періодах історії України. З одного боку – саме вони формували українську еліту, яка впливала на долю українського краю. З іншого – цих людей у всі часи зневажав і ненавидів простий люд.

По-друге. Одною з важливих причин розпаду Радянського Союзу стала шалена деградація владної еліти. Стара комуністична верхівка не могла ані сформулювати громадянам мети подальшого існування імперії, ані ефективно керувати промисловістю. Зрештою – чимало керманичів КПРС мріяли з найманих керівників підприємств перетворитися на їхніх власників і справжніх мільйонерів. Російський сатирик Михайло Задорнов влучно оцінив нову політичну та економічну еліти Росії й України – ЦК та ЗК. Одні майбутні олігархи вийшли з коридорів обкомів партії та ВЛКСМ, інші – з бандитських «малин». Часто-густо бандити-рекетири були першими, хто захоплював «смачні» промислові об’єкти і обкладав даниною пересічних підприємців, виконуючи накази своїх покровителів – партійних та комсомольських ватажків. Суміш ЦК і ЗК створила олігархічну еліту аж надто добре відому нам зараз – колишніх комсомольських вождів з бандитськими навичками, або колишніх кримінальних злочинців з ностальгією по комуністичній помпезності.

Процес захоплення влади і статків був нелегким. Мабуть, за кожним з нинішніх магнатів та урядових можновладців стоять численні юридичні суперечки, апаратні протистояння та бандитські війни. Майже кожен з них на власній шкірі відчув кайф перебування під автоматними чергами та має досвід стрімких атак на маєтки противників. Кожен добре відає, що на цій війні полонених не беруть, а слабких – зневажають. Можна чесно казати, що нинішня владна і бізнесова еліта України – це ті кращі, хто зміг пережити ту бійню і вийти з неї переможцем. Їхній приз у цій боротьбі – мільярдні статки і влада у державі Україна. Тими хто програв – забиті цвинтарі.

А що суспільство? Суспільство промовчало й обрало розслаблення та отримання задоволення. Сталінська селекція надовго вибила з людей здатність до громадського опору. Власні мобільники, мікрохвильовки та комп’ютери купили у людей (які ще пам’ятають черги за маслом) гнітючу байдужу лояльність. Зрадницька думка «аби гірше не було» та «аби не втратити хоча б те, що маємо» унеможливлює будь-яке бажання опору олігархічному безладдю. Тріумф цієї байдужості можна спостерігати на вулицях Києва двічі на день, коли нашому «гаранту» кортить поїхати попрацювати і відпочити.

Україна – олігархічна республіка. Це реальність, з якою складно сперечатися і яку покірно приймає наше суспільство. І це – надовго. Зважте, наше суспільство вже й надії на зміни у політичній ситуації пов’язує не з власною протесаною діяльністю, а з утисками владою бізнесу Коломойського та з тим, що в Ахметова з під носа поцупили «Запоріжсталь».

До речі, олігархи в масі своїй небайдужі до мистецтва і спорту. А це говорить, що в часи, коли чинні олігархи були ще романтичними підлітками, російська творча інтелігенція і спортивні коментатори працювали блискуче, а українська творча інтелігенція – огидно. Знаєте чому? А тому що ми маємо російських олігархів, котрі спонсорують історичне кіно, маємо українських олігархів, котрі розвивають футбол та баскетбол, і не маємо жодного, який вкладався б у розвиток української культури.

Отже, треба визнати, що лихо української самосвідомості не в тому, що Україною правлять олігархи. Лихо в тому, що Україна не має націонал-патріотичних олігархів.  

 



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено