Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
22 лютого, 2010

День міфу

Україні бракує справжнього чоловічого свята

Совєцька влада не змогла створити виробництва модного одягу, чи-то якісної побутової техніки. Імпортні джинси та магнітофони за совка продавалися зазвичай з-під полиць. Проте у створенні міфів вона не мала собі рівних. Я давно помітив, з десяти колишніх солдат «непереможної та легендарної» Совєцької армії, семеро той період намагаються не згадувати. Що й не дивно. «Засобів тренування багато: можна примусити рити окопи на старій залізобетонній плиті. Норма – окоп повного профілю за 30 хвилин. Ну а якщо не вкладаються, то тренувати ще і карати…» (В. Суворов «Визволитель»).

Проте традицію святкувати «День Совецької армії» Комуністична партія прищепила міцно. Святкові концерти, спектаклі, воєнні фільми, шкільні лінійки, комсомольські збори та урочисті мітинги гарно зробили свою справу. Дату 23 лютого надовго вбито у свідомість людей. Про перемоги здобуті загонами Червоної гвардії під Псковом та Нарвою 23 лютого 1918 року, написано безліч статей. Про них знято фільм «Красна площа». Всі ці статті, дослідження, дисертації та фільми – кращий взірець створення гарненького міфу на пустому місці. З реальністю він не мав нічого спільного. Судіть самі.

У січні 1918 року більшовицька влада вела переговори з німцями про умови мирної угоди. Переговори явно заходили в глухий кут. Більшовики жадали миру без анексій та контрибуцій. Німці – так само, але вимагали аби більшовики дотримали одної зі своїх обіцянок – права націй на самовизначення. Це означало, що Червона влада мала визнати незалежність Литви, Латвії, Естонії, Польщі, Білорусі та України. Більшовики ж приставати на ці умови не поспішали. Йшлося про хліборобні терени – джерело доходів від експорту збіжжя та цукру. Про аналог сучасних нафтових родовищ, якщо хочете. Тож позбутися «українського питання» більшовикам було треба за будь-яку ціну.

Від імені харківського Раднаркому червоні загони рушили на Київ. 27 січня відбувся бій між більшовиками та загоном київських курсантів та студентів під станцією Крути. А наступного дня, 28 січня Раднарком видав указ про створення «Рабоче-Крестьянской Красной армии» (РККА). 8 лютого українські вояки залишили Київ. На переговорах з німцями виник скандал. Більшовики заявляли, що більшість території України контролюється ними, і ні про яку її незалежність наразі не йшлося. Делегація УНР, натомість, демонструвала IV універсал Центральної Ради і звинувачувала більшовиків у підступній агресії та порушення перемир’я. Справа зайшла в глухий кут. 10 лютого делегація більшовиків припинила переговори.

19 лютого німецькі війська перейшли у наступ. І тут з’ясувалася вкрай неприємна річ. Частинам російської армії, вщент розкладеним більшовицькою пропагандою, вмирати за нову владу аж ніяк не кортіло. Для оброни підходів до Петрограда були кинуті загони балтійських матросів на чолі з наркомом М. Дибенко. 23 лютого був опублікований заклик Раднаркому «Социалистическое Отечество в опасности». В сучасній російській літературі широко розповсюджений уже новий міф, про масову втечу морячків Дибенка з під Пскову та Нарви. Така втеча й справді мала місце. Але, на рішення Раднаркому вона не вплинула жодним чином. 23 лютого надійшли умови німецької сторони. Тепер ці умови були підкріплені силою німецької зброї на тлі повної безпорадності червоних. 24 лютого ВЦИК та СНК шляхом поіменного голосування прийняли німецькі умови миру. У той самий день майже без опору морячки Дибенка здали німцям Псков. У Пітері про це дізналися тільки наступного дня, і не надто обурилися. Праворуч та ліворуч від Дибенка частини російської армії поводилися не краще. 25 лютого було опубліковано статтю Леніна «Важкий, але необхідний урок». Уся стаття – фактично виправдання за прийняття німецьких умов. А 26 лютого СНК прийняв постанову про евакуацію Совецького уряду до Москви. До Пітера німцям було вже дрючком кинути. Відтоді саме Москва стала столицею Совецької Росії, а згодом – СССР. Й нарешті, 3 березня було підписано Берестейську угоду. Більшовицький уряд повністю пристав на умови німців. Того ж дня, після короткої перестрілки, матросики Дибенка залишили Нарву, втекли у Гатчину, захопили потяг і чкурнули світ за очі. Перехопили їх аж у Самарі.

Далі німці не просувалися – саме біля Пскова і Нарви проходила демаркаційна лінія, узгоджена дипломатами.

Ви перемог не помітили? Я – теж. Перемоги ж, добуті загонами Муравйова над залишками українського війська, більшовики обрали не згадувати. Масові розстріли мешканців на київських вулицях та застосування отруйних газів проти гайдамаків на дніпровських мостах, випередили злочини СС майже на чверть сторіччя.

Зимою 1919-го назріла необхідність створити свято для вшанування Червоної армії. Для цього було створено «День червоного подарунка», в пам'ять про збір речей для новоствореного червоного війська за рік доти. Водночас Подвойським було запропоновано відсвяткувати річницю прийняття декрету про створення РККА. Та оскільки пропозиція була розглянута із суттєвим запізненням, ВЦІК прийняв рішення об’єднати свято створення РККА з «Днем червоного подарунка» і призначити йому найближчу неділю – 23 лютого. Ось так і була започаткована ця традиція. Легенду ж про «перемоги під Псковом та Нарвою» створив у 1938 році особисто Йосип Сталін.

Керманичам сучасної Росії не склало труднощів відновити це свято наново, вже під новою назвою. Придушивши політичну конкуренцію та опозиційну пресу з одного боку, й не маючи будь-якої виразної політичної програми на майбутнє з іншого, кремлівські ідеологи заходилися «вставати з колін». Тобто – грати на імперському самолюбстві росіян, шляхом розпалювання шовіністичних настроїв та реабілітації совєцького минулого. Тож введення Дня захисника вітчизни, було цілком логічним. І цілком показовим, з огляду на те що «23 лютого» – абсолютна пустушка, побудована на суцільних міфах та вигадках.

А в Україні? Ви будете сміятися. Як раз Україна має чудовий привід, аби святкувати День захисника вітчизни саме 23 лютого.

У середині лютого 1918-го, скориставшись панікою червоних під Пітером, армія УНР перейшла у наступ. Стараннями Центральної ради, Україну обороняли вже тільки найстійкіші патріоти – усі інші давно розбіглися. 23 лютого Окремий Запорізький загін генерала Присовского, атакував Житомир. А 24 лютого червоних кіннотників комдива-антисеміта Кіквідзе було вибито з міста. Це була перша перемога української частини, відомої згодом як Запорізький корпус армії УНР, «чорні запорожці» або «чорношличники». Свій похід вони закінчили очищенням від більшовиків Слобожанщини, Донбасу й Криму та українськими прапорами над кораблями Чорноморського флоту. Хіба не привід для свята?

Дню Збройних сил України відверто не щастить. Незважаючи на цілком реальне підґрунтя, його мало хто святкує. Прибічники «вічної дружби з Росією» свято 6 грудня на дух не сприймають. Націонал-патріоти ж днем Української Військової слави визнають 14 жовтня - Козацьку Покрову Пресвятої Богородиці та день створення Української Повстанської армії, водночас. Певно дечому керманичам України варто повчитися у більшовиків. Популяризувати 6 грудня не так вже й складно. Один день на рік влаштувати урочистості, концерти та святкові заходи – і за 20 років у вас чудове «народне свято». Хай навіть будується воно на суцільному міфі від початку й до кінця.

А взагалі, звертає на себе увагу очевидний факт. Серед безлічі чоловічих занять, професія військового наразі – найбільш розпіарена. І найбільш брудна та огидна. Трамваями Запоріжжя колись жебракував хлопець в якого пів-щелепи було зрубано саперною лопаткою. Біля будинку моїх батьків торгував дядько з простріляною горлянкою. Говорити він міг тільки шепотом. А десь у горах далекого Афганістану так само мучилися захисники вітчизни, що воювали з іншого боку. Вам кортить пишатися ЦИМ?

Сучасний Захисник вітчизни – це в першу чергу професіонал. Сучасна військова техніка, насичена електронікою та автоматикою, потребує фахового користувача. Сучасний солдат чиї дії прикриває найсучасніша «розумна зброя», має постійно вдосконалювати свої вміння та фізичні дані. Війна «масами» за рецептами Жукова та Штеменка стала надто дорогим задоволенням. Шалені втрати серед власних солдат на такій війні – неминучі. Уникнути їх можна тільки шляхом підвищення якості зброї та особливих умінь кожного солдата. Спрощено, рота «Рембо», прикрита «розумною зброєю» - ідеал сучасних «захисників вітчизни». Тож день вшанування військових, приречений повільно перетворитися на звичайне професійне свято. 

А в той самий час існують хлопці, які самотужки виховують по троє дітей, бо дружина займається «самореалізацією». Є хлопці, які ремонтують машини, стоять за верстатами, укладають вигідні угоди, створюють робочі місця. На їхніх руках немає крові. Але кожного дня вони роблять свою маленьку роботу, яка поліпшує життя усім нам. Хіба вони не варті свого свята?

Тож якщо склалося так, що 23 лютого вітають хлопців – нехай їх вітають не як потенційних учасників війни. Нехай вітають братів, батьків, робочих, управлінців, менеджерів, кавалерів і просто хороших хлопців. Справжніх хлопців.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено