Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
16 липня, 2012

Боротися чи перемагати?

Одного разу у відділку міліції загинув студент. Одразу ж наші структури громадянського суспільства заходилися організовувати протести проти міліційного свавілля, в першому з яких я охоче взяв участь. Після чого зустрівся з одним з натхненників цих акцій, учасником перспективного - як мені на той момент видавалося - всеукраїнського руху. Я виклав свої зауваження і погляди на проблему, запропонував шляхи розвитку кампанії

Річ у тім, що до акцій було залучено чотири великі групи громадян: "праві" активісти, "ліві" активісти, просто активні громадяни, що не беруть участь у "правому" або "лівому" русі, а також студенти та викладачі того самого ВНЗ, де навчався загиблий студент. Проблем було кілька: окрім очевидного конфлікту між "правими" та "лівими" з контексту акцій явно випадала четверта група - люди, що були знайомі із загиблим особисто.

Річ у тім, що це був дуже провінційний навчальний заклад. Там не було якихось ідеологічних дискусій в студентському середовищі, як нема їх і в більшості нашого суспільства. Люди вийшли протестувати проти конкретної смерті з підозрою на вбивство - натомість опинились серед ідеологічних фанатів, серед гасел про "насправедливу поліційно-капіталістичну систему" з одного боку та "ворожу антинаціональну внутрішню окупацію" з іншого. Я пропонував розділити учасників акції на кілька цільових груп і для кожної з них розробити окрему систему мотивації та власну роль в кампанії. Скажімо, ті ж студенти могли б взяти участь у агітації подібних до себе аполітичних провінційних громадян - вони б знайшли для цього і потрібні слова, і влучні аргументи.

Однак мені гордо повідомили, що нема жодних "цільових груп", є пригноблений злочинною владою народ, який готовий до рішучого спротиву. Що до протесту і так долучатимуться все нові і нові громадяни, бо міліційне свавілля дістало всіх. В результаті - від акції спочатку відкололись однокашники забитого, потім "праві" і "ліві" почали проводити різні акції в різних місцях, а потім все просто затихло: революція пішла на канікули і не повернулася.

 А той рух досі існує, іноді бачу на стінах їхні невдало зверстані агітаційні матеріали, в яких зображення не відповідає тексту, а сам текст складається з великої кількості складних речень академічними термінами. Активісти руху пояснюють це тим, що не мають часу на те, щоб продумати свою агітацію: думати нема коли, боротися треба! Адже пригноблений народ купиться на щиру і чесну агітацію за кращу долю і проти клятих визискувачів - незалежно від того, як вона написана і як зверстана!

У Львові на проспекті Свободи стоять намети - ніби на захист мови. Над наметами - партійні прапори, поряд - кілька активістів. Активістів менше, ніж наметів. З гучномовця лунає монотонна розповідь про те, що українській мові треба повернути історичну назву - руська мова, а так званий русский язык має бути витіснений у сферу релігійних обрядів Грецької православної церкви (?!) Московського патріархату (?!!) Я, щиро кажучи так і не зрозумів, на кого спрямована ця агітація і який стосунок вона має до сумновідомого законопроекту. Але логіку організаторів зрозуміти можна, вона така ж, як і у згаданих вище громадських активістів: краще робити щось (читай: будь яку необдуману дурницю), ніж не робити нічого!

А, ну і так: активне поборювання тих, хто насмілиться критикувати це "щось": погану листівку, невдалу акцію, недоречне гасло. Критикувати тих, хто щось (дурниці) робить має право лише той, хто також щось (дурниці) робить!

Складається враження, що багато людей мають значно більше зацікавлення в тривалій і ніби як героїчній боротьбі - ніж, власне, у перемозі. Їх не обходить те, що від їхніх акцій чи агіток - жалюгідний результат, вони просто затикають вуха, коли чують критику власних дій, їм приємно відчувати себе героями перед парочкою телекамер під, скажімо, міністерством освіти - дарма що міністр, привідкривши фіранку, лише усміхається такій малокаліберній "боротьбі".

Що робити? Створювати щось нове. Саме "щось" - це може бути знову невдача, знову дурниця і безглуздя. Але може і щось путнє вийти. Навряд чи варто йти до якоїсь вже існуючої неефективної структури, наївно сподіваючись змінити її: там вже сформувалася своя ієрархія, на подолання якої будуть витрачатися більші сили, ніж на мету. Громадські організації - не політичні партії: тут нема боротьби за один-єдиний голос виборця, адже один громадянин може бути одночасно в кількох організаціях. Тому маємо вільну конкуренцію: активіст просто обиратиме ефективнішу структуру, а всі інші змушені будуть шукати шляхи підвищення власної ефективності.

З самого початку варто продумати, яких результатів планує досягти наше "щось" за місяць, за півроку, за рік. І перевіряти, чи не відстаємо ми від плану, а якщо відстаємо - то шукати припущені помилки. І не боятися сторонньої критики.

Звісно, більшості людей не комфортно робити щось самостійно: значно простіше, коли тебе організовують і ведуть до бою мудрі "вожді". Але зараз - судячи з навколишньої ситуації - мудрі в нас узагалі в дефіциті. Тому варто шукати "вождя" в собі - а з ним і власний шлях до спільної перемоги.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено