11 липня, 2012

Берлінська комуна

«Ходімо з нами», – сказав нам англійською росіянин із Берліна, якого ми зустріли в берлінській квартирі, де перетинаються світи. Сьогодні тут ночують поляки з Лондона, росіяни, італійка, семеро австралійців, серед яких лише двоє приїхали разом, інші ж потрапили сюди, як і ми, випадково. Загалом 13 осіб.

Дівчина з Бєльсько-Бялого каже, що це нічого. Сьогодні тут спокійно. Кілька днів тому тут ночували 24 людини – тоді було справді важкувато. Тут всього-на-всього дві кімнати, балкон, на якому вміщається ще троє людей. Матрацами встелена вся підлога.

Ми приїхали сюди, як і більшість, автостопом. Кілька людей, які тут зупинилися, не були вдома рік і більше. Один австралієць наразі працює в Пекіні в ООН.

Ми пішли разом із росіянином, білорусом і полячкою до «секретного місця». Коли ми звернули біля одного з найдорожчих готелів і пішли через його двір, здавалось, що місце не таке вже й секретне, але коли ми нарешті дістались, побоювання зникли. Ми дерлися через вікно, потім завареними сходами перелазили і йшли вперед. У нас було кілька ліхтариків, які неодноразово рятували від розбитих пляшок, обірваних дротів і шматків заліза, які стирчали звідусіль.

Нарешті ми дісталися цілі. Це був величезний ангар, там було темно, і десяток свічок лише підсвічував обличчя тих, хто зібрався в колі. Вони всі зупинилися тут, в Берліні, в цій самій квартирі, в яку можна увійти без паролю, просто подзвонивши у двері.

Ми сиділи на підлозі, яка, здавалося, від сміття, накиданого тут, значно виросла. Ми сиділи і слухали пісні, знайомились по черзі з усіма, хто тут зібрався. І виглядало так, наче всі вони тутешні, знають один одного десятки років, збираються тут щодня або принаймні щотижня, співають і обговорюють проблеми сну і гіпнозу.

Тут офіційна мова англійська, нею розмовляють усі, включно з росіянами і білорусами, які нас сюди привели. Час від часу між собою люди перемикається на свою – німецьку, російську, польську або українську. Австралійцям найпростіше порозумітися між собою – їхню англійську не завжди всі розуміють.

Ми піднялись на дах, пробравшись через залишки заводу, перестрибуючи через руїни і підсвічуючи одне одному ліхтариками. На даху відкривався чудовий краєвид на центр Берліна. Крапав дощ.

До нас підійшла дівчина і почала говорити ламаною російською. Їй хотілося поспілкуватися російською. Вона народилася в Катманду, виросла в Мельбурні, а її бабуся з дідусем досі живуть у Луганській області... Вона вже тричі була в них і хотіла б вивчити українську.

В цьому місті постійно так – ти почуваєшся туристом лише тоді, коли ходиш подивитись на пам’ятники і монументи. «Ні, дякуємо, нам це не цікаво», – вкотре відповідаємо ми тим, хто запитує, чи бачили ми якийсь «красівий фонтан». Наша знайома із Мельбурна відповіла так само росіянину, який запропонував подивитись на Бранденбурзькі ворота: «Я сюди дещо за іншим приїхала. Мені цікаві живі люди».

Я згадав, як торік ми подорожували Туреччиною і як разюче та Туреччина, яку бачили ми, відрізнялась від тієї, яку привозили десятки відпочивальників з Анталії і Аланії. Як швидко люди, яких ми зустріли, розвіяли стереотипи про турків, які є звичайною справою більшості українських туристичних опусів про цю прекрасну країну. І за проїхані півтори тисячі кілометрів через усю європейську частину від Греції й аж до кордону Грузії ми не побачили жодного підтвердження цим ідіотським стереотипам.

Сьогодні ми вже залишаємо Берлін і нашу берлінську компанію, і нашу кімнату, де одночасно з нами ночували 13 осіб різного віку, статі і національності на підлозі у спальниках. Без жодних «нє скрєпі двєрьмі» або «бармен, ґдє мой капучіно». Тут усі, навіть росіяни, мають любити одне одного. Хоч би як вони цього не хотіли.