Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
28 червня, 2012

Вони чекали на Євро

Один із авіарейсів Київ – Берлін на минулому тижні переповнюють німці в чудовому гуморі, вбрані у футболки збірної: їхня команда вийшла з групи. Поряд зі мною сидить швед із фенькою труханівського кемпінгу на зап’ясті і читає якесь англомовне фентезі

Він значно менш жвавий за німців. Помічаю, що руки в нього – як у звичайного гопника: бруд уївся під нігті і в шкіру пальців. «Їм же там не було, де помитися», – згадую я і усміхаюся. Що ж, Троєщина за рік зробила би з нього «пацана».

Читайте також: Як заробляли на шведах на Трухановому острові

Напередодні Євро-2012 у складну ситуацію вибору – їхати чи ні? – потрапила не тільки Анґела Меркель, а й я. Про бойкот, правда, не йшлося. З одного боку, ще більш як за рік перед тим я купив найдешевші квитки на гру Англії проти Швеції у Києві. З другого, обставини складалися так, що весь місяць чемпіонату я мав провести за кордоном – і відтак пропускав геть усе.

На відміну від Меркель, у мене така нагода може бути єдиною на життя. Тому я не довго вагався – і на Євро 2012 до себе додому поїхав у загальному потоці вболівальників із Західної Європи. Як, здається, не так уже й мало українців, які мали змогу побачити чемпіонат українськими очима через західні окуляри. У моєму випадку, німецькі.

Як відомо, в Німеччині Україна зробила справжній інформаційний прорив, щоправда, не зовсім у той бік. Про «бойкот» Євро і моральну політику справді не писав тільки лінивий, причому канцлерку та інших адептів тиску через футбол критикували часом не менш гостро, ніж Януковича.

Читайте також: Чому європейські лідери бойкотують Євро?

Пересічні німці часто сприймали ці дискусії у ЗМІ дуже прямолінійно і переносили образ нецивілізованого «лідера» на всю Україну. Колеги-журналісти розказували: на вулицях від них сахалися, щойно почувши, що вони з Києва. Нам зі знайомою трапилося розпитати кількох місцевих про їхні плани на Євро. Мало хто збирався мандрувати далі за межі власного дивану.

Один уже досить літній пан із бухгалтерії університету аж обурився на думку, що він міг би поїхати до України. «Ні, ні, ви що! – замахав він руками. – Це занадто далеко. Це дуже, дуже далеко», – кілька разів повторив він, може, щоб ми краще зрозуміли. Ми спантеличено перезирнулися від такої пристрасті і навіть не здогадалися запитати, чи же ближча люблена німецькими пенсіонерами Іспанія.

Випадковий співрозмовник на вулиці, молодий хлопець, розповів, що поїде на чемпіонат до Польщі, але не до України: «Навіть не знаю, чому, але якось так вийшло». Можливо, не хотів нас ображати конкретними причинами.

Для тих, у кого якось-таки вийшло, проблеми починалися з приїзду. Українська авіакомпанія, прямим рейсом якої з Берліна до Києва мусив зокрема летіти і я, скасувала рейси. Точніше, за півтора тижні мене листовно поставили перед фактом: «У зв’язку зі зміною типу літака можемо запропонувати зміну дати або непрямий рейс». І якщо повернення в Берлін на день пізніше ще сяк-так в’язалося з моїми планами, то змінити дату вильоту я ніяк не міг.

Читайте також: Що пише захдіна преса про Євро в Україні

Що насправді сталося з київським рейсом – зрозуміти важко. Імовірно, компанія перекинула всі кращі й більші літаки на чартери, щоб «зрубати бабла по максимуму». Підозрюю також, що «пересісти на інший рейс» пропонували не всім пасажирам економ-класу, а, наприклад, тільки власникам паспортів одної з країн-господарів Євро. Але це тільки підозра.

У Борисполі, та й в усьому Києві для приїжджого відчувався присмак незакінченого прибирання похапцем перед приходом гостей, коли брудні шкарпетки запихаються під ліжко. Футбольний бік був, правда, організований бездоганно – без черг під стадіонами і з волонтерами, чемнішими і сумліннішими, ніж багато з тих, хто працює за гроші. Інфраструктурні здобутки видалися двоякі. Строкатими клумбами на проспекті Бажана приховали розвалені ремонтом підземні переходи. У Києві нарешті з’явилися сякі-такі написи англійською, зате вдома на мене чекала приємна несподіванка – вимкнута на місяць гаряча вода. Може, кепські умови у шведському кемпінгу на Трухановому – це привід замислитися про те, що мільйони людей щоліта переживають те саме в цілому Києві, не кажучи вже про менші міста.

Чи так само це все виглядало для іноземця? Настрої щодо України перед Євро були настільки погані, що враження могло виявитися тільки кращим за очікування. Хоча, може, і не варто переживати через якісь неприємні для нас самих речі, які іноземці – а українці, може, найбільше стурбований думкою іноземців народ у Європі, як і найбільше від них ізольований – кінець кінцем могли побачити безпосередньо.

Континентальний карнавал дав два важливих висновки: прикрий і обнадійливий. По-перше, українці та європейці відіграли одні для одних роль Іншого. Україна показала, що, на жаль, не є частиною Європи. Європа показала, що не сприймає Україну як частину себе. Одні їхали в країну, де вуличні банди расистів грабують іноземців щодвадцять метрів, білують безпритульних собак і годують їхнім сирим м’ясом повій при дорозі. Інші, за висловом моєї подруги, приходили дивитися на іноземців, як на мавп у зоопарку. Помацати, сфотографуватися, переспати з чужоземцем – це скоріше стосунки, типові для колонізатора і тубільця, ніж для вільних і рівних. Там, де місцевих бачать строкатими варварами, де чужинець може бути або недолюдком, або напівбогом, дуже мало місця для людського порозуміння.

Другий висновок: саме інтерактив з Європою. Саме такого порозуміння українцям катастрофічно не вистачає, і вони його таки прагнуть, хоча, за браком навичок міжкультурного спілкування, виявляють це бажання, як уміють. Країна показала себе досить відкритою до світу. Реклама дослівно мала рацію: вони чекали на Євро. Для більшого потрібно лише кілька дуже простих і складних речей. Створити простір нагод для такої інтеракції. Дати людям свободу. Усунути мури.

Читайте також: Враження європейських фанів: Знав, що їду до пекла

Мури? У берлінському аеропорту Теґель я стою одним з останніх у черзі на паспортному контролі. Проглянувши мій паспорт, митник не хоче мене пропускати, бо бракує штампу про виїзд із Шенґенської зони. Власне, його так і не поставили через те, що авіакомпанія змінила маршрут. Вилетівши з Берліна фактично внутрішнім рейсом, я не проходив паспортного контролю. Попри пояснення, митник жадає побачити увесь комплект можливих документів, від запрошення з університету до квитка додому. Врешті пропускає. У момент, коли за мною зачиняються скляні дверцята, розумію: почалося життя після Євро-2012.



Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено