Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
11 червня, 2012

До бісової матері така робота!

Нас так навчили бути покірними, що досі покірно виконуємо накази навіть дурнів, звісно, якщо вони — влада

До нас не доходить, що влада, то ми, а ті, що нас не поважають, не рахуються з нами і розкрадають нашу державу, теоретично вважаються нашими найманими працівниками. Теоретично. Унікальність нашої країни в тому, що у нас практика не просто розходиться з теорією. Вони мчать у різних напрямках. Через те поведінка нашої влади алогічна для всього світу, окрім нас. Для нас вона теж алогічна, але прогнозована.

Мені, учасникові студентської Революції на граніті, ніяково спостерігати за стомленими очима стареньких і студентів, які, позіхаючи, кволо махають прапорами на сучасних мітингах. Натовп оживає лише з приїздом вождів — мабуть найкульмінаційніший момент теперішніх заходів.

Оскільки багато ходити в дорогих штиблетах ризиковано і не гонорово, то броньовані джипи зупиняються біля «прихильників». Поки вожді виходять, «публіку» заводять  вигуками і ось щаслива мить братання з народом для телекамер.

Вожді виступають не довго, але полум’яно. Все рідше з папірцями — політтехнологи навчили. За ті гроші, які гребуть політтехнологи, можна би було навчити значно більше, але, перефразовуючи стару приказку, чим в офісі багаті... Більшість «політтехнологів» на постсовковому просторі такі ж напів-аматорські заробітчанські фірми, як і весь «бізнес» довкола нас. Врвати вже і зараз, бо, якщо розкусять, то повиганяють. Побутує хохма, що 80% послуг політтехнологів для того, щоби доказати свою потрібність, і тільки 20% — не викинуті у смітник гроші.

Отож, після полум’яних промов і таких же овацій для мітингових заробітчан розпочинаються сірі тягучі години, які треба пережити, стоячи. І тут поведінка натовпу у протилежних таборах різниться. Ті, хто називає себе у цих рольових ігриськах демократами, винаймають масовку серед своїх прихильників. То видно по обличчях стареньких бабусь, які світяться при появі вождя. Навіть молодь біля них жвавішає. Справді слухають ораторів.

У таборі біло-синіх, хай вибачить мене їх архангел, якщо у них такий є, все кумедніше. Пригадую, як під час протистояння на Хрещатику, коли поруч стояли намети БЮТу і нашого «улюбленого» Олега Калашнікова.

БЮТівці без кінця пінилися нечисленними мітингами, виступами прихильників Юлі. Пан Олег, найперше, свій табір відгородив. По периметру стояли, назвемо їх, наглядачі, а в середині рідесенькою колоною — «активісти» і старанно махали прапорами під пісню «Єднаймося», що переривалася припеченими промовами партайгеносе.

Якось до нас на лавицю, що з протилежного боку вулиці, підсіла жіночка років за 50 і, відклавши пляшку з пивом, почала інтенсивно розтирати литки, зі смаком матюкаючись. На запитання товариша, чому вона так щиро вивертає душу, та кивнула в бік табору Калашнікова:

— Трі часа, как дура, простояла с флагом… Еті п…си нє випускают. Стой, как каза, пачті смірна,  флагом маші…  

  Зізналася, коли її «спалять», що п’є пиво, то більше не запросять. А заробити більше ніде.

Іншого разу на Хрещатику ПР розклала величезний монітор, з якого мав звітувати їх лідер. Найперше, було цікаво дивитися, як зводили чи приводили «активістів». Чомусь весь час колонами по двоє? Більшість з понуреними головами і страшенно шаркали взуттям.

Вирази облич «активістів» виказували, що в їх душах боролися може й тисячі протиріч. Найперше, вони не проти похмелитися, за одно перекусити, ще краще те й те, і на халяву. Але халяви не було. Їм видавали накидки з лого партії, а найневезучішим — партійні прапори.

Партійний прапор в руках — то вирок. Хрест заробітчанина від політики, через який він буде заздрити до самого вечора тим, хто тільки в накидках. Вони можуть повернутися до сцени спинами, можуть відійти і розмовляти про своє, аби тихцем сьорбнути із заниканої пляшки. Прапор, як зрадник, — його здалеку видно, його треба носити, чорт забирай, з ним треба носитися. З прапором ти не можеш довго постояти на окраїні мітингу, бо в тебе прапор, а значить ти маєш махати ним ближче до сцени.

Схитрувати не можливо, бо тих, хто скручував накидку і ховав за пазуху, намагаючись відійти, вилапували бригадири, чи як їх правильно називати. Кремезні хлопці з суворими, але не п’яними поглядами. Схожі на спортсменів, або на перевдягнутих у спортивні костюми спецназівців. З біомасою вони не церемонилися. Ми на свої очі бачили на Хрещатику, як лапали бажаючих втекти за коміри і заштовхували назад в натовп.

Тим часом з динаміків і величезного монітора лідер розповідав про покращення, від якого нікому в цій країні не сховатися. Його не уникнути, як стрибка цін після чергової недолугої надбавки до пенсій, як клятих мікроскопічних бактерій грипу, що неодмінно проникнуть у тебе підчас пандемії.

Усвідомлюючи це, ближче до вечора навіть прапороносці «забивали» на обов’язки і тусувалися коло сцени невеликими групками. Пританцьовуючи від холоду, вони заздрісно споглядали на кожушки і добротне взуття бригадирів, що стояли біля входів у метро з закладеними на зад долонями, які при потребі моментально трансформувалися у величезні кулачиська.

Але найцікавішою з мітингових обсервацій був лемент біля офісу ПР людей, яких звезли, а після мітингу, не заплативши, покинули. В тому натовпі навіть алкаші протверезіли, бо залишилися серед зими без копійки — не велике задоволення навіть для екстремалів.

А тут нещасні мешканці Єнакієво чи Каховки, які не знали монстра Києва, серед зимового вечора, без грошей і підтримки. Ми бачили, як плакали жінки, як передавали тремтячими пальцями недопалки чоловіки.

 Теперішні політичні заходи не порівнюються з Революцією на граніті. Такі порівняння — гріх! Пам’ятаю, як ми рвалися на цю акцію, хоча нас попереджали, що на акції пробудемо у кращому випадку 2-3 дні, потім нас арештують, відсидимо зо два тижні і повернемося назад. Не буду брехати, що не боявся. Мене, студента на ту пору дуже престижного журфаку, найбільше лякало, що можуть вигнати з університету. Я переживав, але більше непокоївся, як на це зреагують батьки. Голова тріщала від мільйонів думок і жодної про гроші.

Якщо відверто, то за тими часами я не ностальгую, і не хотів би, щоби вони поверталися. У кожному часі є свої негативи, але є й позитиви. Наприклад, зараз ми переживаємо пік розчарування політиками-хамелеонами, які свою діяльність давно перетворили на різновид проституції. Дивує, чому всі такі здивовані, а то й розчаровані? Ніхто не знав, що безкоштовний сир лише у пастках?

Так, ми довго і вперто йшли до відновлення своєї незалежності. За це гинули в совітських концтаборах кращі люди, але, спробуймо хоч зараз, перед можливістю чергової втрати своєї державності, зібратися з духом і зізнатися, що тоді, у 91-му, ми незалежність не відвоювали. Ми готові були іти за неї на пожертви, але ніхто не встиг повоювати.

 Українська партноменклатура, злякавшись непередбачуваного Єльцина, який в Росії вже розпочав чистку, істерично шукала шляхів свого порятунку. І тут їм пригодилася ідея з незалежністю. Вони погодилися на незалежність, бо на її основі створили для себе заповідник, а для нас — резервацію, в якій живемо по сьогодні.

Номенклатура порозпускала метастази в усі без винятку політичні партії. В українській політиці, замість розбудови нової держави, яка мала дуже незлі стартові можливості, розпочалася рольові ігрища блазнів, які тривають по сьогодні. Поки одні номенклатурники, відволікали людей майже цирковими номерами у залі засідань ВР, інші на Сході і в Центрі України прибирали до рук величезні заводи, навіть цілі галузі в промисловості, а на Заході, оскільки тут не було великих підприємств, вони, послуговуючись дрібнішими номенклатурниками місцевого походження, зуміли скерувати на себе фінансові потоки міжнародних демократичних фондів і не завжди розумної діаспори, яка при «слава Україні» безпечно досягала гаманці.

Треба сказати, що роботу вони провели колосальну і дуже вдало. З заводів на Сході і в Центрі витягують останні содухи, бо ніхто і не збирається морочитися з їх капітальною реконструкцією, а на Заході за 20 років розумні люди так попрацювали, що в демократичних фондів відпало бажання вкладати гроші в розвиток української демократії, бо, скільки би на вкладали, більше ніж проведення безкінечних конференцій ніхто нічого не бачив.

Наприклад, у тій же Польщі, де такі ж гроші використали за призначенням, зараз діють видавництва, газети, журнали, телекомпанії, знято фільми, передачі, створено продюсерські центри. Деякі з проектів, як, наприклад, «Gazeta Wyborcza» так порозкручувалися, що мають потужний загальнонаціональний вплив.

Нещасних діаспорян розводили, обіцяючи кіно про УПА і таке різне. Бідні люди іноді віддавали останні збереження, надіючись, що вони принесуть користь Україні. Заміть того за їх гірку копійку розросталися проспекти демократів у Західній Україні, де, забувши чвари і політичні розбіжності, ніжно тулиться багатство до багатства.

Найменше хочеться, щоби ця публікація викликала почуття розпачу. Але ніколи не шкодить зиркнути правді в очі. Ті, хто сьогодні кричать, що зараз ми щось програли, мають знати, що програти може той, хто перед тим щось виграв. А ми нічого не вигравали. У 91-му році нас розвели, надіючись до цього часу так вимучити і зігнути, що вже не зможемо рипатися… Якщо ми хочемо перемогти, то мусимо сказати собі, що боротьба за Україну тільки починається!

В сучасній боротьбі навіть найпотужніші ракети або літаки —  давно примітивний інструментарій. Бо сьогодні наймогутніша зброя — розум, яким мусимо навчитися користуватися. Життя примушує нас думати. Якщо ми хочемо вижити, то маємо розібратися, в якому магазині чи супермаркеті слід купували продукти або побутову техніку, в якому кафе чи ресторації розважатися, в якому кінотеатрі дивитися кіна, які телеканали вмикати? Мусимо до цього привчити дітей і тоді з них не будуть знущатися, як з нас, за наші ж гроші…

Недавно суспільство пережило черговий «мовний» стрес. Черговий, бо перед виборами їх ще підкидатимуть і підкидатимуть. Але чому ми стогнемо, якщо в цьому є одна величезна вигода — то останній аргумент наших ворогів…

Який смисл вступати в полеміку з людьми, для котрих мовні проблеми лише інструмент, з допомогою якого вони намагаються відволікти увагу від своїх невдач в політиці та економіці? Якби цього закону не було, то чи могли би ми довідатися справжню сутність лідерів так званої об’єднаної опозиції, яка чемно і слухняно здала мову? Нам зробили боляче, але відтепер ми знаємо хто є хто, а це вже не мало.

Зараз найважливіше завдання — зібрати здорові сили. Вони є. Їх чимало. В Україні та діаспорі. Це ті, хто два десятиліття спостерігали за всім, що відбувається, збоку, і на все крутили пальцями біля скронь. Наприклад, бізнесмени українського походження з Канади та Америки, які вкладають гроші в розвиток туризму в Польщі або Болгарії, бо землю прадідів їх примусили обходити десятою дорогою.

Для початку слід очиститися від псевдоопозиції, зорієнтованої на обслуговування нуворишів. То буде не легко, але вартість політичної перемоги цінується потужністю боротьби за неї. В Європі не має жодної країни, де би в боротьбі за демократію не пролилася кров. Згадаймо, як у Польщі міліція ламала руки першим пікетувальникам. Нічого не дається дешево. Хіба підробки з магазинів «Все по 5 грн.», або фіктивна незалежність у вигляді номенклатурної резервації, куди нас загнали 20 років тому.

Недобре саме так закінчувати публікацію, проте, кому потрібен фальшивий оптимістичний грим, який в наших умовах сприймається неприємною гримасою. Не біймося знати правду про себе і тоді буде легше думати, як рятуватися. Інакше, як казав один чоловік, що пожив при Австрії, поляках, совітах, німцях, знову при совітах, і через це знав майже все на світі: «До бісової матері така робота!».



Теги
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено